А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лиш кілька сантимів — з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і в думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї повинен був занапастити свою.
Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.
— Пляшкою заволоділа моя дружина,— сказав Кеаве,— і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.
— Та невже ти не жартуєш щодо цієї пляшки?
— Підійдімо до ліхтаря,— мовив Кеаве.— Поглянь: схоже, щоб я жартував?
— Що правда, то правда,— відповів боцман.— Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.
— То слухай,— сказав Кеаве.— Ось два сантими. Йди до моєї дружини і запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона — коли я хоч що-небудь іще тямлю — зразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком. Але дивися, не пробовкайся дружині, що це я тебе прислав.
— А може, ти мене морочиш, голубе?
— Ну хай так, що ти на цьому втрачаєш?
— Це правда, голубе,— погодився боцман.
— Якщо ти мені не віриш,— сказав Кеаве,— то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чого-небудь, що тобі більше до вподоби,— і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.
— Згода, канаку! Піду спробую. Але якщо ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую — залізякою по голові.
І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні єдиної миті, хоч на душі в нього було чорно з великого відчаю.
Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав голос боцмана і здивувався: коли це він устиг так напитися?..
Нарешті в світлі вуличного ліхтаря з'явився, похитуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці була друга пляшка, і, наближаючись до Кеаве, він знай хиляв із неї на ходу.
— Я бачу,— сказав Кеаве,— ти її дістав.
— Руки геть! — крикнув боцман, відскакуючи назад.— Підступиш ближче, всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?
— .Що це ти кажеш! — вигукнув Кеаве.
— Що я кажу? — повторив боцман.— Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Ось це я кажу. Як дісталася вона мені за два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний — ти її за один сантим не купиш.
— Ти що, не хочеш її продавати?
— Ні, сер! — вигукнув боцман.— Однак ковтком рому я тебе, бог з тобою, почастую.
— Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.
— А я так і так туди попаду,— відказав моряк.— А для подорожі в пекло кращого супутника, ніж ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! — вигукнув він знову.— Це тепер моя пляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.
— Та невже ти правду кажеш! — скрикнув Кеаве.— Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!
— Чхав я на твої байки,-відповів боцман.— Ти мене вважав дурником, та ба — сам тепер бачиш, що мене не обдуриш. Ну та годі, кінець.
І він подався до центру міста, а разом із ним пішла з нашого оповідання і пляшка.
А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великому благоденстві проминали відтоді їхні дні в "Осяйному домі".