Лаврусь і Данька теж принишкли й журливо дивились перед себе в ясні весняні далечені. Було цікаво почувати себе вищими над усе, на що досі дивився тільки знизу вгору, але безпорадність становища важким каменем гнітила серденько й затуманювала очі сльозою.
А Хома вже ревів бугаєм.
— Чорт собачий! — переривав він ревище гіркими докорами.— Лі-ізь... а тепер... е-е... і не злі-і-зеш. Як скажу таткові, то він тобі... чорт соба-а-чий!..
Сашкові, зрештою, набридло слухати. Він підвівсь.
— Чого ти?.. Адже всі сидимо...
— Сидимо... чорт собачий...
— Ну, стрибай на землю, коли тут погано.
— Розу-у-мний... Сам стрибай.
— І стрибну, думаєш — злякаюсь?
— Ану, стрибни... розу-у-мний.
— Що даси?
— Одчепись... чор...
— Дай оті дві копійки, що маєш, і стрибну.
Лаврусь і Данька, посміхаючись, неймовірно дивились то на Сашка, то на Хому.
— Не бреши, не стрибнеш.
— Побий мене Бог, стрибну. Ого! Стрибав же я з естокаду...
— Ну-у, на купу вугілля.
— А тут стрибну спершу на зданіє, а звідти додолу.
Лаврусь і Данька нахилили голови й зміряли поглядом височінь з гостроверхого даху до розлогої прибудови, що звалась у всіх на шахті зданієм.
— Не... злякаєшся,— впевнено зауважили кирпаті експерти.
— Хто? Я? Овва! — кивнув Сашко головою.
— На, брехло, на! —-раптом зірвався з місця Хома.— На дві копійки, стрибай!
Сашко не сподівавсь такого повороту й завагавсь.
— Е-е,— картав Хома,— тільки хизуєшся.
— И-и, хизуєшся,— перекривив Сашко.— Сам же шкодуватимеш потім за двома копійками й рюмсатимеш,— викручувавсь він.
— Говори... рюмсатимеш... Боїшся та вже назад...
Сашко блиснув очима, рванув з Хоминих рук дві копійки, заховав у кишеню і, лігши на живіт, почав обережно сунутись з даху. Досунувшись до обрізу, він розставив руки, ухопивсь ними за краї дощок, підгорнув ноги й уперся ними в стінку, потім, пересунувши руки ближче одну до одної, вп'явся цупко пальцями в дерево й повис над широким дахом прибудови.
— Сашко... Сашко... не треба! — скрикнули разом Лаврусь і Данька.
— Ні, хай стриба,— тупнув ногою Хома,— дві копійки взяв...
Вертатись було і пізно, й неможливо, та Сашко й не думав уже про теє. Важко було зважитись і почати, а тепера — дух йому захоплювало; він уже уявив собі, як летить і як босі ноги його гепають об укриті толем дошки зданія, він почував, що стрибне влучно, і — пустив руки.
— А-ах! — вихопилось у Аавруся з Данькою, й воші відсахнулись, закривши очі руками.
Хома нахилився з даху й дививсь униз, злісно блискаючи очима, а до горла вже навертались сльози, що дві копійки загинули марне.
— А що! — гукав знизу Сашко.— Ха-ха-ха, не стрибнув?
Лаврусь і Данька, почувши веселий голос Сашків, зраділи й мовчазливими усміхами, повними здивування й погорди за товариша, вітали Сашка згори.
— Е, що на зданіє! Ти додолу стрибни!..— гукав Хома, і спазми образи давили йому в горлі.
— І стрибну,— впевнено кинув йому Сашко й почав спускатись на животі до країв даху.
Завдання було складнішим — і вище стрибати і вже не на гнучкі дошки, а на суху, як камінь, землю, посипану буйною жужелицею. Та Сашко, підбадьорений успішним виконанням першої половини своєї програми, не зважає уже ні на що.
— Що ти робиш? — гукнув зненацька городовик, проходячи коло копра і вгледівши, як Сашко, вчепившись руками в дах, повис над трьохсажневою висотою.
Сашко од несподіванки здригнувся й пустив руки. Нелюдський крик розітнувсь у ямі, замкненій глеяними валами, й викликав розпачливий плач на гостроверхім даху.
* * *
— І-го! — котиться луною за шахтарською слобідкою тихого, задумливого літнього вечора, коли сонечко, ніби витративши за довгий день свій пекучий жар, мрійно спускається за обрій і прощальним злотистим усміхом вибачається за дневну спеку. По дорозі від недалекої річки степової з голими піскуватими берегами довгою хмарою стоїть курява, хмара робиться все довшою, наближається до слобідки, і з неї, верхи на мокрих конях, вимальовуються зухвалі постаті наших знайомих.
Попереду, звичайно, сам Сашко.
Пролежавши три місяці в лікарні, він таки досяг своєї мети і став у рядчика Пурика за водовоза. Але щаслива доля, що винесла його на недосяжні для простих смертних шибеників високості, не затамувала його товариського серця пихою, властивою обранцям і визначним людям, тому і Лаврусь, і Данька, і навіть Хома лишились так само близькими йому, як і перше, або й ще ближчими, бо довга розлука не тільки осяяла радість побачення, а й зміцнила давню, ясну, безкорисливу приязнь. Не без впливу на добрі відносини було й те, що Сашко вдень мав під собою пару коней і водовозку, а ввечері — всі рядчикові коні на який час були до його й його приятелів послуг: їх треба було щовечора водити на купання. І Сашко мав на се повне й необмежене право, тому вся дрібна людність слобідки не мала ніякої рації вступати з ним у конфлікт: Сашко, як вареник у маслі, купався у загальній приязні й пошані.
Та сьогодня Сашкові не минулося. Пурик, що рідко пробував дома, лишаючи справи на прикажчика, приїхав додому саме тоді, як наші вершники з гуком і свистом страшним вихорем підлетіли до стайні і заїхали в двір, високо підкидаючи ліктями. Вмилені коні були сірі від пороху й важко дихали, пирскаючи тремтячими ніздрями.
— Се ж що таке, га? — як опечений, вискочив з хати без шапки лисий, грубий, присадкуватий Пурик.— Се отак коней купають, га?..
Він зірвав батога, що висів на гвіздку коло одвірка, й кинувсь до хлопців. Тих мов не було на конях. Кинувшись урозтіч, вони бігали поміж усякими бричками, бендюгами, фаетонами, водовозками, яких було повно в дворі, й спритно ухилялись від Пурикового батога, один по одному зникаючи у воротях на вулицю. Сам тільки Сашко поставивсь до розгрому ватаги з епічним спокоєм: не звертаючи уваги на розлютованого, упрілого від біганини хазяїна свого, він заводив до стайні коней і прив'язував їх до ясел. Повиходили дехто з робітників і, регочучи, стежили за хазяїном і хлопцями.
Коли в дворі не лишилося нікого з пустунів, Пурик кинувся до Сашка.
— А все ти, все ти! Глянь, що ото з кіньми зробив!
— Що зробив? — спокійно відповів Сашко, скоса позираючи на хазяйського батога.— Нічого не зробив: які були, такими й зостались. Не поздихають...