Сьогодня Сашко був героєм дня: одно, що не щодня ж і не в кожного батько вмирає, і така незвичайність саме сьогодня випала на його долю, а друге те, що тільки Сашко міг поставитись до такої важливої події з таким стоїчним спокоєм і знехтувати її. Він сидів на бантині, звісивши ноги й перекинувши руку за крокву, й по-молодецькому спльовував, чвиркаючи крізь зуби, після кожної затяжки: постать, що була завше предметом великих заздрощів з боку товариства. Розмова крутилася коло теми дня.
— Кінчай, хлопці,— говорив десятників Лаврусь,— та на похорон гайда, а то без нас заховають і гостинці пороздають.
— Не заховають і не пороздають,— многозначно зауважив Сашко.— Без мене не можна ховати. Не прийду, то й не ховатимуть.
— Чого ж то так?
— А так, що закон такий, що без мене батька ховати не можна. Баба Руччиха сама мені казала.
Почувши про такий авторитет, всі мовчки згодилися, що без Сашка вода не освятиться.
— Трудно тобі буде, Сашко,— сплюнувши набік, промовив забойщиків Данька.— Головне діло, що страшно ночувати самому в хаті. Я б ніколи сам не зостався на ніч.
— Я не боюсь,— відповів Сашко.— Спав же сю ніч навіть з мертвяком.
— Ну-у, з батьком... З таким мертвяком і я спав би й не боявся б.
— Що ж, що батько! Все одно мертвяк.
— Авжеж, страшно буде,— підтакнув Хома, кріпильщика Власа син.— Я б нізащо.
— Та мені й не доведеться,— пхнувши драну шапку на потилицю й здуваючи попіл з цигарки, кинув недбало Сашко.
— Як не доведеться? А де ж ти спатимеш?
— В артілі.
— В якій артілі?
— В Пуриковій. На роботу до Пурика наймусь.
Хлопці, незважаючи на всю свою віру в безмежні можливості Сашкові, проте неймовірно глянули на нього.
— Хіба він тебе візьме?
— А чому ні?
— Малий же ти.
— То байдуже. Казав — візьме, і баба Руччиха сьогодні казала.
— То до якої ж роботи?
— Водовозом.
А й справді: їм і на думку не спало, що кожний з них годиться до такої легкої роботи. Під'їхав до цмоку, накачав барило — й вези. Головне — вези, прав справжніми живими кіньми й катайся скільки хочеш. В їхній уяві вималювалась картина, як Сашко з поважним виглядом, упершись ногами в передок водовозки, а задом — у барило, править парою коней і летить вулицею, як вихор, а вони, підкравшись ззаду, чіпляються на водовозку; Сашко, зауваживши се, цьвохає їх батогом по вухах...
Картина надзвичайно принадна, й хлопці з великою заздрістю дивились на майбутнього водовоза. Данька аж зітхнув, не втерпівши.
— Щасливий ти, Сашко,— промовив він.
— Нічого, я й вас кататиму. Тільки, щоб Пурик не бачив. Сердитий!.. А то що в тебе, Хомо? Дві копійки?..
Хома хутко сховав гроші в кишеню й з острахом глянув на товаришів. Вони засміялись.
— Мати на свічку дала, як до плащаниці піду.
— Чого ж ховаєш? Не однімем,— заспокоїв Сашко.— Шкода, що не три, купили б десяток папірос.
— Цссс! — нашорошив уха Лаврусь. Славне товариство затаїло дух.
— Та де ж вони, де? — почувся голос баби Руччихи.
— На чардаку, бабусю... вони завсігди там... курять,— відповів дівчачий тоненький.
— Ов? Курять? Ось я ж їм покажу куріння.
Зарипіли щаблі під важкою бабиною ходою. Треба було думати про рятунок, бо Хома вже зблід і ладен був виявити свою присутність хлипанням.
— Лізьмо у вікна,— прошепотів Сашко,— на кришу.
— Страшно,— захлипав Хома.
— Ат... страшно. Лізь ти.
— Ні, ти лізь перший.
— Я? Ну, добре.
Сашко закинув ногу у вікно, сів верхи на лутку, ухопившись руками за дахову дошку, став на ноги й миттю зник, подригавши хвильку у вікні ногами перед здивованими товаришами.
За ним, тремтячи, як у пропасниці, вислизнув Данька, потім Лаврусь, а за Лаврусем, плачучи, за допомогою завзятого товариства опинився на даху й нерішучий, плаксивий Хома. Вони чули, як лаялась баба Руччиха, видряпавшись на горище і побачивши на нім всі ознаки недавнього пробування їхнього там, чули, як рипіли східці, коли вона сходила додолу, і, перезираючись, тихо сміялись, стиснувши носа рукою, щоб не пирснути. Коли кремезна бабина постать захиталася від шахти, хлопці перейшли по другий бік даху й присіли, бо вертлява дівчинка, що бігла з бабою, могла скинути оком на гостроверхий копер і вгледіти їх. Сиділи так, сховавшись, аж поки ворог зник за рогом вулиці.
— Ну, а тепера,— промовив Сашко,— гайда на похорон. А то ждатимуть мене, а їм же треба плащаницю сьогодня виносити.
Щоб не перепсувати духовенству розпорядку дня, справді треба було злазити. Та се легше було сказати, ніж зробити, і в сім наші герої переконались відразу, як тільки Сашко спустив був ноги, діставши ними вікна, але пустити рук не зважився.
— Що? Не злізеш? — промовив підупалим голосом Лаврусь.— Як же воно буде тепера?
Мрійний, блакитноокий Данька тільки глянув униз, обережно нахилившись, і журливо мовчав, позираючи на товаришів. Хома, як не здержувавсь, захлипав, тихо гудучи. Сашко, скільки не лазив навкруги, зазираючи під дах, скільки не напружував мізку, скільки не морщив свого замурзаного лоба, зрештою, мусів сісти, підкресливши тим безнадійність становища.
— Головне діло,— промовив він,— що без мене не можна ховати... якщо не зліземо зараз, то сьогодня вже не буде похорону, бо попові треба плащаницю виносити. Сердитиметься, скаже, де баривсь.
— Не можна,— крізь сльози кинув Хома.— Брешеш ти! А ото що? — показав він на низку людей, що простяглась від слобідки в степ: попереду маяли корогви, виблискував на сонечку ліхтар і чорніли жалобні ризи.
— Ховають... глянь...— здивувався Лаврусь.
— І дзвонять по мертвому,— додав Данька.— А ти ж казав...
Він замовк, не договоривши.
Сашко повернув голову й дослухався. Весняний вітер доніс здалеку тужливий дзвін, що ніби ножем черконув по серцю, аж зненацька озирнувся Сашко на хлопців — чи не помітили вони такої легкодухості. Се нагадало йому, що треба рятувати престиж, так несподівано упалий. Ховали без нього! . Се було такою несподіванкою після заяви баби Руччихи, що віра Сашкова взагалі в усякі авторитети раптом безнадійно хитнулася. Холодна байдужість напала на нього. Він ліг на спину й закинув руки за голову, втопивши погляд у синю безодню, слідкував бездумно за білими прозорими хмарками, що поволі пересовувалися десь недалеко, ніби між небом і ним, і схожі були на шматки легкої бавовни. Забув навіть, що й злазити треба.