Рятівний пояс надійно тримає його на поверхні, але все небезпечнішими стають білі гребені. Вони несподівано накривають голову, вони часом б'ють в обличчя дрібними бризками й піною, забиваючи подих.
Уже двічі мимоволі хапнув Альфіо солоної води. Йому почало здаватися, що Анджеліно біля нього нема, що він поплив уперед, залишивши брата напризволяще в розбурханій стихії. У свідомість хлопця закрадається страх. Йому хочеться гукнути братові, щоб він трохи зачекав, а ще краще не виривався вперед, плив тільки поряд.
— Анджеліно! Анджелі-і-і...
Нова хвиля урвала хлопцеві голос, вдаривши його в обличчя... Альфіо ще раз хотів гукнути на допомогу брата, але перед очима в нього потемніло...
"Невже втопився Анджеліно? Невже він утопився?.. Не бачу його... не бачу..."
Напруживши останні сили, Альфіо закричав:
— Анджеліно-о! Анджеліно-о!..
Ще раз накрив хлопця шумливий гребінь. Ще раз спалахнула в нього над головою блискавка і чомусь не згасла... І чомусь не вдарив грім...
— Анджелі...— та й втратив свідомість.
...Промінь, що його прийняв Альфіо за блискавку, був потужним прожектором океанського пароплава, що вирушив з Капрі у подальший рейс.
Альфіо вже нічого не бачив і не чув. Брат Анджеліно тримав його лівою рукою, втрачаючи й сам останні сили.
— Рятуйте... ряту-у...— кричав він, але ослабілий голос губився в шумі бушуючих хвиль.
Промінь не згасав. Широкою смугою він пронизував густу темряву, де в смертельному єдиноборстві змагався італійський рибалка з небезпечним штормом.
— Нас побачили... Нас врятують. Чуєш, Альфіо? Анджеліно добре розумів — не легка справа рятувати
людину за бортом, коли горами здіймаються хвилі, коли піниться й бушує море.
"А що, як не зупиниться? Пропливе стороною, залишить нас обох напризволяще?" — від однієї лише думки в душу повіяло холодом.
"Може бути... Все може статися... Як вирішить капітан...
Невже пропливе мимо... покине нас у такій біді... на смерть... на вірну смерть?.."
Анджеліно то потопає, то виринає в хвилях. І коли його виносить на гребінь, він бачить рясні вогні пароплава, помічає, як на воду спускається шлюпка.
— Рятуватимуть... Нас рятуватимуть... Чуєш, Альфіо? Альфіо!..
Молодший брат мовчав. Так його, непритомного, й підняли матроси на океанський пароплав.
Вість про людей за бортом, яких рятує команда, облетіла корабель швидше вітру. Пасажирам було цікаво глянути на потерпілих, дізнатися, хто вони, як потрапили в море у таку негоду?
Хтось уже повідомив, що врятовано двох рибалок-бра-тів, один із них ще зовсім хлопчик. Він непритомний, і невідомо, чи зможуть йому повернути життя.
Ця чутка долинула й до пана Джона та його слуг. Пан Джон сприйняв її байдуже, зате Кендзо аж зблід. Якесь передчуття тривоги оволоділо ним.
♦ Альфіо збирався на нічну рибалку з братом. Може, це вони потрапили в таку грозу?" — і хлопчик, хвилюючись, що йому можуть відмовити, несміливо звернувся до свого хазяїна:
— Пане Джон, дозвольте глянути...
Пан Джон, уважно подивившись на Кендзо, сказав:
— Іди.
Кендзо швидко зник, а через кілька хвилин він примчав блідий, розгублений. Сорочечка на ньому покраплена дощем. В очах повно сліз. Губи тремтять, і весь він тремтить від жаху за долю свого недовгознаного, але вірного друга. Пан Джон тільки глянув на хлопця — зрозумів усе.
— Живий?
— Не знаю... Відкачують...
Надворі ще лютував вітер, шуміло й пінилося море, але вже на півдні, звідки вітри пригнали грозові хмари, прояснювалось небо і в ньому лагідно й іскристо сяяла поки що одинока зірка.
*
Вузька стежка в'ється узбережжям через тропічний ліс І хоч світить сонце, але його промені не можуть пробитися крізь зелену гущавину, і тому під ярусами дерев навіть удень одвічні сутінки.
Широко розгорнули свої крони у стометровій височині могутні евкаліпти. Тягнуться до них гігантські пальми й деревовидні папороті та розлогі буки.
Яскравою зеленню красуються схожі на ялини араукарії, і глянсуваті фікуси, й різьблянолисті акації.
То суцільною стіною зарясніє бамбук, то зустрінуться на зволожених місцях мангрові зарості, що крізь них, мабуть, і пташка не пролетить. Тут же трапляються іноді дерева, що, відростивши десятки повітряних коренів, мов велетенські павуки, стоять на них, висмоктуючи з землі життєдайну вологу. Та це ще не все. Гнучкі, як гадюки, ліани, обплутавши стовбури й гілля дерев, утворили таку гущавину 9 що крізь неї без сокири не пробитися.
Під непроглядним пологом завжди вогко й темно. Тут навіть пташки не співають.
І якими ж маленькими й безпомічними у цьому зеленому царстві видаються Альфіо й Кендзо, що покрученою стежкою все далі заглиблюються в ліс.
Ось вони зупинились, бо дорогу їм перетнув величезний евкаліпт, звалений буряним вітром. Падаючи, він пошкодив кілька інших дерев, і вони стоять зранені, з потрощеним та понівеченим гіллям.
— Що будемо робити? — запитав Альфіо.
— Перелазити,— відповів Кендзо, і його худенькі й чіпкі руки вхопилися за кору, яка так і лишилася відразу в пальцях.
Взагалі, не тільки стовбур, але й гілля з листям, схожим на листя верби, було вкрите коричневим звисаючим шматтям торішньої кори, під якою вже наросла інша, білувата, гладенька й слизька.
— Підсади! Я видерусь, а потім і тобі допоможу. Хлопчики, подолавши цю перепону, рушили далі. Десь
над верхнім ярусом світило сонце, співали пташки з такими переливами, що подорожні навіть зупинились, намагаючись розшукати очима голосистих співаків. Але як не вдивлялися,— все ж не побачили їх, бо занадто густими були вгорі зелені шати.
Хлопці пішли швидше і за кілька годин, добре притомлені, прибилися нарешті до неширокої, але глибокої річки. Вздовж її берегів тягнулися густі й ситі зарості.
— Поглянь,— сказав Кендзо, помітивши, як край того берега гойдалися високі очерети.— Крокодили... Невже крокодили? — і обоє завмерли, втупившись очима у високі й гнучкі рослини. Та ось звідти випливла пара чорних лебедів. Грайливо згинаючи довгі зміїсті шиї з червоними, мов кров, дзьобами, птахи мирно живилися ряскою і не звертали ніякісінької уваги на хлопчиків.
— Красиві!..
Не встигли на них як слід роздивитися, бо лебідь, чимсь сполоханий, тривожно скрикнув, і птахи зникли в заростях очеретів.