Не встиг вивільнити стрілу, як помітив Атаї. Він сидів верхи на замореній черепасі, скеровуючи її просто на човен.
— Гляньте! — зраділо скрикнув Санто.— Атаї повертається!..
Черепаху приглушили ударом по голові, потім двоє, сильних чоловіків схопили її за лапи, втягли в човен, перевернули на панцир.
— Спасибі тобі, Атаї! Ти добрий рибалка! — похвалив його Томарі, а юнак, ніяковіючи від тієї похвали, став на своє місце.
Риба підпливала все частіше. її били острогами,, списами, стрілами. Чувся сплеск, вирування води, глухі удари.
Потім Томарі дав наказ закинути сіті, і рибалки знову сіли за весла. Піймали ще трьох черепах.
А коли над далеким морським обрієм почало світліти небо, вожак дав наказ повертатися додому.
Одна за одною гасли зірки, зникали кудись і їхні суцвіття. Ясно-блідий схід набирав все густішого забарвлення, осяюючи собою величезний простір.
Незабаром з'явився обідок, а потім випливло з-за обрію і все сонце, ласкаво обдаровуючи своїм багрянцем сонне море, ще не розбурхане вітрами, і узбережжя, й дальні гори, вкриті тропічними лісами.
*
Найкраще вбрання і найкращі прикраси поклала Макаро на барвисту, як килим, сплетену її руками тапу.
Потім дістала з схованки невеличке дзеркальце, прикріпила на очеретяній стіні і, зазираючи в нього, почала розчісувати бамбуковим гребінцем волосся, вплітаючи різнокольорові квіти, що їх вона сьогодні зірвала в лісі на світанні.
На них іще не встигла висохнути роса. Свіжі, напоєні вологою, вони сповняли хатину ніжним ароматом.
Смугляву, обвітрену жаркими вітрами шию прикрасила Макаро намистом з дрібних черепашок і одним разком — з собачих зубів. Глянула у дзеркальце, подумала й почепила ще третю низку, мішану — з зернят бобового насіння та шматочків тростини.
Скинувши повсякденний набедреник, Макаро одягла жіночу спідничку з пофарбованого рослинного волокна, що спадала їй до колін.
Руки й ноги прикрасила браслетами з ліан, які де-не-де оздоблено ракушками та барвистим пір'ям райських пташин.
Біля вух прикріпила дві найпишніші квітки, просилила серги з перламутровими привісками, а за поясок тонкого плетива, оздоблений візерунками й пір'ям, встромила букет живих квітів.
В довершення Макаро одягла на голову ще вінок і, глянувши в дзеркальце, задоволено усміхнулася.
їй самій приємно зараз на себе подивитися,— так до лиця і святкове вбрання, і прикраси, і особливо квіти.
Очі в неї виграють глибинними іскрами, як у дорогоцінному камені, світяться живою радістю й хвилюванням у передчутті зустрічі з вісником Хоне, якого ждала вона всі ці дні, про якого завжди думала безсонними ночами.
І зараз дівоче серце, здавалося, ладне було вирватись з грудей, мов пташина, й полинути до нього... Воно то завмирало, то сповнялося невідомим їй самій жагучим трепетом, і, мабуть, від цих почуттів так іскрилися в неї очі, налиті щастям... Мабуть, тому так усміхалися вишневі повні й гарячі вуста...
Ще раз оглянувши себе в дзеркальце, Макаро вийшла з хатини й попрямувала стежкою до моря, де сьогодні мяло відбутися велике свято.
Гостей зібралося багато.
Тут були люди з роду Динго і Ворона, Ящірки і Крокодила, Дощу і Чорних Лебедів, Кажана і Жаби. Прийшли гості з ближніх і дальніх стійбищ, що їх запрошував на свято вісник.
Але самого Хоне тут не було.
"Що б це значило? Чому, скликаючи стільки людей навіть з дальніх стійбищ, сам не прийшов на свято? У кого ж спитати? Хто знає, де він і що з ним? Чи повернувся додому, чи, може, в дорозі з ним трапилась якась біда?"
Добрий настрій, що його відчувала Макаро, йдучи сюди, раптом померк, зів'яв, мов зірвана під сонцем трава, а натомість в душі зростала тривога, затуманювала недавню радість, викликала неспокій, болем стискаючи серце.
Дівчина йшла узбережжям — струнка, красива в своєму святковому вбранні. На неї задивлялися юнаки, але вона не помічала тих поглядів, бо зростаючою тривогою сповнялася її душа.
— Макаро! — почуЕся раптом знайомий голос братика.— Чим так стривожена? Кого шукаєш?
— Хоне.
— Він же біля нового човна. Там і художник Наматжи-ра. Ой Макаро, коли б ти тільки бачила, як він зустрівся з нашим батьком!
— Послухаю.
— Стоять обоє зворушені. Тоді художник отак простягнув руки і каже: "Томарі?! Ти?.. Друже мій! Брате мій!" — І кинулись один до одного, обнялися й мовчать... Я зроду не бачив у нашого батька сліз, а там обоє вони... І наш Хоне знає Наматжиру, бо він з ним зустрічався вже раніше, в горах...
Немовби камінь важкий звалився з плечей Макаро. Немовби в густу навалу хмар увірвався раптом владний вітер, розвіяв, розметав їх, відкривши доступ сонцеві.
І тривоги не стало. Нічого більше не питаючи, вона поривно обійняла брата, поцілувала і, окрилена щастям, помчала до своїх подружок. Санто, подивившись їй вслід, лукаво посміхнувся.
"Ой сестро, сестро! Мабуть, скоро доведеться готуватись до весілля в нашій хаті".
Він сьогодні теж одягнув святкове вбрання. То дарма, що на ньому не було ні намиста, ні браслетів, зате примітним був тонкого плетива поясок з кокосових волокон, прикрашений блискучими бусинками й кольоровим пташиним пір'ям.
А біля кожного вуха хлопець закріпив по багряній квітці, а смугляве тіло, як і його брат Таматеа, пофарбував червоною охрою.
То як же йому не хизуватися сьогодні перед численними гостями, що зійшлися сюди з багатьох стійбищ?
Санто цікавить все, і він скрізь встигає побувати.
Ось у ямах, викопаних заздалегідь для земляних печей, підсмажуються заколені домашні свині, забиті на полюванні кенгуру. .
Днище земляних печей старанно вистелене кам'яними плитами, добре змитими водою. На них розкладено іще один шар так само митого каміння, і коли воно розпечеться, його беруть палицями, вкладають усередину туші, щоб м'ясо краще й швидше прожарювалось.
Саму ж тушу вкривають потім банановим листям, обкладають ще й зверху гарячим камінням та попелом, а тоді це все присипають землею, щоб якнайдовше зберегти тепло. Години через дві-три їжа готова.
Санто йде далі й знову бачить земляну піч, біля якої пораються жінки. На забитих ему вони не обскубують пір'я, а обліплюють птахів глиною, кладуть на розпечене каміння, загортають гарячим попелом і землею, щоб м'ясо жарилось і водночас смачно умлівало.