— Блискуче! — захоплено проказав я.— Ви володієте природним даром перевтілення,— тут мої очі зупинилися на опецькуватій потилиці директора, і я вчасно осмикнув себе.— Хоч я, як істинний футбольний болільник, і протестую...
— Насміхається...— поскаржився Георгій Васильович.— Ні, ми були поштивіші до батьків. Мій тато дуже любив півнячі бої. Із сусідом Паньком підпоять своїх когутів і нацьковують. Та щоб я коли-небудь хоч слово проти сказав! А ти знаєш, що красивий футбол і міністри люблять?
— Ну, папа, я ж у тебе балаболка, хіба на мене можна ображатися? Слухайте, що було сьогодні! Після останньої пари заходить до аудиторії Сьомочка, ти, па, його знаєш, Ганни Сидорівни законний муж, як вона каже, ставить на стіл свого лискучого портфеля і урочисто мовить: "Дівчатка, ви знаєте, що у нас з вами сьогодні залік?" — "Знаємо, Семене Івановичу!" — "Відповідати готові?" — "Трішки, Семене Івановичу!" — "А пам’ятаєте, що сьогодні у Києві вирішальна футбольна зустріч?" — "Пам’ятаємо!" — "Так от, залік відміняю, а завтра на лекції на честь нашої історичної перемоги поставлю усім "зараховано"!" Ми дружно: "Шай-бу! Шай-бу!"
Людина від обивателя різниться не дипломом і посадою, а наявністю принципів, казав Великий Механік. Один наш спільний знайомий, відповідав я, аби мати хоч якийсь принцип, принципово не обідає в рідної тещі. Я мав у колишньому житті аж чотири принципи: не пив чорної кави, не переповідав анекдотів, читав лише детективи і грав лише в піддавки. Піддавки — гра навпаки, коли перемагає той, хто перший пожертвує своїми фігурами. Петро Харлан піддавки ненавидів: він не був мобільний, він знав одне — взяти, і не піднімався до діалектичної думки, що, й підігруючи партнерові, можна перемогти. Тепер, по дорозі на стадіон, я пригадував свої неперевершені партії (у конторі я давав сеанси одночасної гри в піддавки на шести дошках) і точив зуби. Я мав грати на дві дошки — проти директора та його дочки, але супротивники були серйозні, особливо Віка. Зусиллям волі я настроювався на Віку, наче ловив примхливу радіохвилю: приємне збудження в передчутті видовиська, замилування власною дотепністю, молодістю, навіть голосом, і підсвідома відраза акваріумної рибки до безбережного моря. Ближче до стадіону людський потік проривав умовні загати тротуарів, виплескувався на середину вулиць. Я підсунувся ближче до втишеної Віки, прошепотів, аби почула лише вона:
— Правда, у юрбі ніби спускаєшся на морське дно і потайки не довіряєш склу ілюмінатора в біокамері?
Віка глянула на мене вирлатими очима:
— Хай я — зніжена, кімнатна рослина, але ви...
— Я справді бродячий вовк...— загадково посміхнувся.— Я багато терся між хребетних. І я люблю людей, але юрмище — не люблю.
— Хіба юрба складається не з людей?
— Там, де більше дванадцяти осіб, уже нема особистості, є лише юрба. Закон переходу кількості в якість...— Я говорив таким нахабно упевненим голосом, ніби довгі роки роздумував, як застосувати цей закон до людського стовповиська.
— Жоден університетський підручник не трактує так закон переходу кількості в якість.
— Шукати істини в книгах, а не в реальності — це слабість. Ваш розум надто допитливий і чіпкий, щоб харчуватися мудрістю підручників.
— Що ви знаєте про мій розум?
— Я не знаю — я відчуваю. Коли людина тобі не байдужа...
— Уже щебечете, молоді люди? — устряв до розмови Георгій Васильович.— Не забивай хлопцеві памороки перед матчем. У нього, може, є важливіші справи, ніж твої теревені. Ну, Андрію, раз, два, три... який буде рахунок?
— Два — один! — Я почув власний голос раніше, ніж зібрався з думками. І, обминаючи погляд Віки, уже без недавньої певності додав: — Ми, звичайно, виграємо.
Петро Харлан умів досить точно передбачати результати найважливіших футбольних зустрічей. Я щойно покладався лише на інтуїцію, а йому та примхлива арифметика давалася в поті чола. Вечори просиджував він над спортивними газетами та часописами, виписував, підраховував, креслив таблиці й графіки. Якось він нахвалявся написати фантастичну новелетку і кожному стрічному переповідав сюжет: звичайна людина, дрібний службовець десь за кордоном, одного дня виявляє у собі містичну здатність наперед угадувати результати футбольних матчів, більше — його прогнози у дивний спосіб впливають на гру футболістів, він уже не вгадує, а диктує, болільники обожнюють його, і він сам починає вірити в свою богорівність та започатковує нову релігію, де символом єднання стає футбольний м’яч; але одного дня натовп запальних болільників, чию команду він прирікає на програш, розшматовує новітнього ідола... Петро продумав сюжет до подробиць, і лише брак здібностей не дозволив йому викласти вимріяне на папері.
Машину ми залишили в одній з бокових вуличок, а самі пірнули в людський потік. Юрба підхопила нас і невдовзі внесла у ворота стадіону. Директор із шофером зупинилися купити програму, і на кілька хвилин ми з Вікою лишилися самі. Я знав, що така нагода може трапитись не скоро.
— Що ви робите після матчу, Віко? Може, побродимо по місту?
Віка мовчала. Шерхотіли підошви об мокрий асфальт. "Іване, Іване! — гукали через голови.— У тебе який сектор?" До нас уже пробирався крізь гущу тіл директор. Ми ковзнули по краю стадіонної чаші, зійшли в сектор — і тут я побачив Прагнімака.
Він сидів у нашому ряді, трохи збоку, але лави тут розкрилювались, і коли атака котилася в бік дальніх лівих воріт, я потрапляв якраз у поле зору Прагнімака і змушений був за піддавковими правилами творчо, аби це не впадало у вічі, підігрувати ще й заступникові директора. І саме на цій, третій дошці гра вимагала особливої зосередженості та напруги, бо таким Прагнімака я ще не бачив. Його худорляве лице зблідло, шкіра напнулася, підкресливши вилиці та овал підборіддя; такі ж бліді, міцно зчеплені руки обхопили коліно; постать його з перехнябленими плечима здавалася витесаною з дубового бруса і прицвяхованою до лави. Він так і не розняв стиснутих вуст, за час матчу не обмовився до нас жодним словом, а в перерві між таймами жадібно курив, припалюючи від запальнички сигарету за сигаретою.
Коли м’яч котився в протилежний бік і вже Георгій Васильович повертався до мене, я підхоплювався з місця та, вимахуючи руками, в унісон йому і стотисячному натовпові співав: "Шай-бу! Шай-бу!" Хвилинами, коли гроза нависала над нашими ворітьми, директор хапався за комір сорочки: "Дурні, дурні, ой дурні — розігнати шмаркачів!.." Якщо ж наші мчали в безоглядну атаку, Георгій Васильович притискав до колін спітнілі долоні і тремтів, наче паровоз із розкочегареною топкою: "Ну, ну, ну! Хлопчики, соколики, синочки, га?" Тут він згадував про мене і весело підморгував: йому було замало власних почувань, він вимагав ще й моїх емоцій.