Самотній вовк

Сторінка 50 з 50

Дрозд Володимир

...Я і Льолька допомагаємо Великому Механіку викреслити останні вузли його нового творіння, ніч за вікном, а ми втрьох у залитій світлом кімнаті, біля креслярських дощок, на яких листи ватману з кресленнями, що з них народиться, утвердиться в металі тіло машини, я вперше заздрю Юркові, але це доброзичлива заздрість, і я витискую із себе все, що можу, хоч перед стомленими очима пливуть по ватману червоні кола, я пообіцяв Великому Механіку допомогти і допомагаю, заходить Харлан, він з якоїсь важливої і втаємниченої, як завжди, вечірки, сідає на край столу і під’юджує Великого Механіка, набиваючись у співавтори,— напівжартома, напівсерйозно, мовляв, оформить авторське свідоцтво, доб’ється, відхопить добрі преміальні. Юрка відволікає і стомлює Харланова балаканина, і вперше і востаннє я ошкірююсь супроти свого товариша: "А чи не пішов би ти звідси, Петре?.." Здивований моїм бунтом, Харлан мовчки виходить...

— Що з тобою, Андрійку? — термосила мене Віка.

— Довірся мені і ні про що не запитуй. А завтра я буду ніжний і щирий і дуже-дуже любитиму тебе...

Але я вже знав, що завтра для мене ніколи не буде, як ніколи не буде свята у гурті, під соснами, пронизаними сонцем, і вечора в залитій світлом кімнаті, втрьох, над листами ватману, і не буде в мене цього довірливого дівчиська, яке й справді я міг би покохати. Нічого того не буде, бо жодної хвилини в житті не повернеш, не проживеш спочатку, бо, вибираючи між людиною і звіром, я пожертвував людиною в собі.

— Ти так втаємничено про все говориш, а мені смішно, може, тому, що я випила, а може, через те, що мені було б страшно, якби я не сміялася. Ти пам’ятаєш казку про виродка, якого любила дівчина, і машкара з нього спала, він був хороший, але зачарований злим духом...

— Пізно, Віко...

Між гілля заклично, ніби два вовчі ока, зблиснули зірки, те видиво тривало лише одну мить, зорі тут же заволокло хмарами, що тічкою бігли по холодному, вітряному небу. Скоряючись тому німому поклику, знаку, я ступив до Віки, увібрав її тіло в свої кліщуваті лаписька і припав до губ. Відчув у роті солоний присмак, ніч стрепенулася в моїх очах, червоні вогні побігли по видноколу... Жадібно ворухнув крильцями ніздрів — хмільний запах крові. Віка рвонулася з обіймів:

— Зуби у тебе, як у вовчиська...

Її слова вже ледь пробилися до мене крізь рожевий туман, що набрякав і густішав. У голові мені шуміло, червоні кола пливли перед очима, обличчя взялося жмачками шерсті, а в пуп’янках пальців залоскотало — і випнулись кігті.

Вовк потягся мордою до лиця Вікторії, тицьнувся в руку, якою дівчина затулилась — ікла легко простромили шерсть осіннього пальта і впилися в живе, солодке тіло. Дівчина зойкнула. Од перехрестя вулиць, де блимав світлофор, бігли люди...

Вовк припав до асфальту, розпластавшись на тротуарі,— весь, від бакирів на щоках до оцупкуватого хвоста, у рухливих сріблястих хвильках, неначе марево. Асфальт був твердий, жорсткий, кігті ковзали по ньому, як по кризі, асфальт тхнув гасом, смолою — містом, що зирило зусібіч на вовка безліччю світлих очей, а люди були уже зовсім близько, нічого він так не боявся, як людей. Тужно гули угорі осокори, нагадуючи про ліс. Вовк відштовхнувся лапами від асфальту, перестрибнув через металеву огорожу, срібно зблиснув у світлі від вуличного ліхтаря і помчав серединою вулиці, ніби просікою, між машинних потоків. Місто працювало, навчалося, кохало, народжувало, місто жило своїм узвичаєним щоденним життям, а вовкові здавалося, що у нього ціляться з кожного вікна, з кожних відчинених дверей, з автомашин, тролейбусів, трамваїв, страх баламутив його, місто бачилося велетенською кліткою, дверцята якої ось-ось зачиняться, і він крупною риссю гнав на далекий поклик хащ...

Посеред Львівського майдану, звідки шлях знайомо стелився до Глибочиці, до Кожум’яцького яру, у звірні Дорогожицькі ліси, вовк присів скулиніг, задер морду, і з його горла вирвалося на всі чотири вітри довге тужне виття.

Але жодна жива душа у величезному місті не відгукнулася на його розпачливий поклик.

1972-1980