— Ми не повинні опускати руки, ми мусимо протиставити свою волю інерції загалу, ми...
Як надихало мене, підносило, об’єднуючи з Прагнімаком, з Георгієм Васильовичем, з лідерами колективу, оце багатозначне — ми! Не ми — колектив, маса, а ми — помічник директора, заступник директора, директор контори, і вище, вище! Мені паморочилось у голові.
— Обурюватися ми усі вміємо,— дихнув на мене холодом Прагнімак.— Але сьогодні потрібні не критиканство і емоції, а ділові пропозиції. Обурюватися є кому, а ось засукати рукави і взяти віник та мокру ганчірку в руки, як бачив я в одному фільмі...
— Я тепер багато над цим думаю. По обіді, з вашого дозволу, доповім детально. Не було часу накидати, сконденсувати думки. Похорон вибив із колії. Та ви ж, мабуть, ще й не знаєте про наше лихо? — Я вдав, що тільки-но згадав про Харланову смерть.— Петра Харлана немає в живих. На роботі, можна сказати, згорів. Біг по сходах, підковзнувся і — скронею... Лікарі із "швидкої" констатували миттєву смерть. Учора поховали,— я з ревнивою цікавістю скосив очі на заступника директора, але він одвернувся до вікна.
— Жаль хлопця,— по довгій мовчанці озвався Прагнімак, голос глухий, у нім бринів щирий біль.— Безмір енергії. Доброго плуга міг би тягти на користь людям, якби чесно впрягся...— Знову замовк, дістав сигарету, припалив.
— На його місце Георгій Васильович призначив мене,— мовив я з викликом і застиг, ніби після першого пострілу на дуелі.
Але після цих моїх слів заступник директора ніяк не виявив себе, і ми промовчали до самого Києва.
Прагнімак сказав, що заїде додому. "За Оленою скучив..." — подумки глумився Андрій, виходячи з машини біля контори. Кивнув заступникові директора і шанобливо причинив дверцята. Машина рвонула. Прагнімак завжди поспішав, це Георгій Васильович кохався у повільній їзді. Шишига помітив у вікнах насмішкуваті обличчя своїх колег.
Отже, вони уже спостерегли переміну. Не дивно: ще добу тому він був такий інертний, тихий, не вболівав за жодну футбольну команду, анекдоти любив слухати, а не розказувати, "кози" од пивниці до пивниці після платні теж не водив, а якщо й випивав чарку-другу, то сам або з Харланом.
Він не ходив з ними в їхні галасливі туристські походи, ніколи не рвався до трибун та в президії. Він непомітно промовчав на комсомольських зборах до двадцяти восьми літ, часом дозволяючи собі легку, "кулуарну" іронію, і з полегкістю вибув з комсомолу, бо тепер ніщо навіть формально не зв’язувало його з гуртом. Вони сперечалися, навіть сварилися між собою через машини, конструкції вузлів, технічні вирішення, вони мали себе за творців нової техніки, нового, технологічного віку, хоч насправді нагадували Шишизі дітей, які граються з дитячим конструктором, а він любив (лише в робочий час!) єдине: чистий аркуш ватману, який можна бездумно розмальовувати. Він був лише виконавець, копіїст, бо зображував відсвіти чужого вогню, чужої думки, але робив це ретельно і вміло, його за це шанували, щоквартально давали премії і згадували в наказах директора. Він давав план, він був позитивний, а Великий Механік та інші легко спалахували, але й легко гасли, місяцями працювали над новими машинами, щоб здивувати світ, а план не виконувався, бо вони знаходили нові варіанти і все починали спочатку. А він нікого не хотів дивувати, хотів лише жити, одержуючи щомісяця свої сто тридцять карбованців і щоквартально премії, знімаючи удома, разом з одягом, конторські клопоти, і всі світові проблеми, і усіх їх — цих розумників, цих уболівальників, поборників технічного і всякого іншого прогресу, що зараз припали ненависними йому співчутливо-іронічними мармизами до конторських вікон.
Шишига уперше думав про своїх колег так неприязно і відчужено. Досі він, хоч і сторонився гурту, відверто не протиставляв себе людям. Він плив за течією, розкинувши руки. А тепер шалено гріб, рвався вперед, щоб випередити учорашніх колег, піднятись над ними. І він мусить негайно одягти машкару, інакше їхнє ображене самолюбство збунтується. Але грати не колишнього Шишигу, а Петра Харлана. Вони до Петра Харлана звикли і багато що вибачали йому. Бути не собою, а бути ним...
Ніяк не виявляючи своїх думок, я безтурботно зайшов до приймальні. Секретарка розмовляла по телефону і вдала, що не помітила мене. Я зачекав, поки вона насититься теревенями, тоді чемно привітався і поцілував її худу, з довгими перламутровими нігтями руку.
— Ця зачіска вам так личить...
Секретарка недовірливо усміхнулася.
Я зайшов до порожнього директорового кабінету, причинив за собою двері і кілька хвилин стояв, заплющивши очі та глибоко дихаючи.
Я з’явився перед очі колег з обличчям, що випромінювало безтурботну радість, і вже ручкався зі своїм колишнім начальником (власне, я ще й зараз формально підлягав йому, наказу про переведення мене в помічники директора досі не існувало, як не існувало в штатному розкладі й такої посади — її придумав чи не сам Харлан), коли наглий здогад, як і на аеродромі, коли я потягся за Прагнімаковим портфелем, стрепенув мене. Ще один прорахунок: учора я поховав близького товариша, а сьогодні сяю, ніби нова копійка.
Наступної миті на моє лице лягла тінь жалоби, я ще усміхався, проте елегійніше, інтимніше. Присів до свого столу, сховав обличчя в долоні і зітхнув:
— Боже, як я стомився за ці дні!
Усі мовчали, мені здалося — співчутливо. Я рвучко підхопився і зиркнув на годинника.
— Але треба. Скоро Георгій Васильович приїдуть.
Харланів досвід підказував мені, що розмовляти про начальство треба лише так: напівжартома. Ковзнув по обличчях і спостеріг Льольчині очі, що пильно дивилися на мене. Так пильно вона ще ніколи на мене не дивилася. Уже третій місяць вона взагалі нікого не бачила, окрім свого Юрка, Великого Механіка, що сидів за столом навпроти неї. Я спробував посміхнутися, але посмішки не вийшло, обличчя пересмикнулося жалісливо і безпорадно. "Звідки вона все знає?" — тоскно подумав я. Але скоро здоровий глузд вернувся до мене: звичайно, вона нічого не знає, жіноча інтуїція, і тільки. Льолька відчуває, що я змінився, що я інакший і зараз лицедію. Усе інше для неї — за сімома замками. Все ж треба бути обережнішим, жінки нутром відчувають нещирість.