Він підвівся, одчинив вікно — з поля повіяло терпкою, прохолодною вільгістю, над вуликами колективних дач плив білий туман, небо рожевіло. Шишига пройшовся по кімнаті, розмахуючи руками і глибоко дихаючи. У Голосієві йому бракувало упертості щоранку робити зарядку: лінувався. Прокидався, коли тільки й лишалося часу випити склянку молока та стрімголов бігти на тролейбусну зупинку. Відколи у конторі порядкує Прагнімак, на роботу доводиться з’являтися хвилина в хвилину. Зате Петро знаходив час і снагу на щоранкову зарядку. "Коли мужчина бабухатий, він уже сягнув своєї стелі, тоді, куме, опускайся на дно",— казав Харлан. Нинішній вік полюбляє струнких і дужих. Кожна епоха створює власний людський стереотип. Символ нашого часу — мужчина спортивного типу, який молодо виглядає. Харлан мріяв грати в теніс. То гра вишукана, не кожному доступна, і на тенісних кортах він сподівався зазнайомитися з потрібними людьми. Цієї осені Петрові уже напевне обіцяли — в армії він служив з тренером тенісистів. У Петровім записнику мусить бути його телефон — треба подзвонити. Що ж, логічно: коли хочеш сягнути більшого, аніж твій сусіда, треба насамперед мати великий запас сил і бадьорості.
Шишига зазирнув під стіл, шукаючи Петрові гантелі. Мабуть, тітки винесли на кухню. І тут у його ще соннуваті очі упали глибокі драні ритви на дверях. Буцім двері справді люто подряпав кігтями вовк... Мозок відмовлявся збагнути і побачене, і чорний нічний сон. Шишига відвернувся од дверей і, мов сновида, почав одягатися. Уже був у сорочці, коли згадав, що досі не умився. Усе ще обминаючи очима ритви на голубуватій площині дверей, пройшов до ванної, попльохався, витерся Петровим рушником — своїх речей не було часу розібрати. У кімнаті взявся складати постіль і раптом (густо-червоне сонце вигулькнуло з-за пруга, зависло над полем, і вся стіна навпроти вікна забарвилася в червоне — і простирадло, й подушка, і ковдра) упав обличчям у подушку: жмакав, кусав, рвав зубами полотно, скільки було сили, поки не знемігся; глухе ридання чи виття проривалося часом з грудей.
Господи, чому саме він, Шишига? Чому не Великий Механік, не той, другий, третій? Чому в нього, а не в кого іншого, вселилася чорна Харланова сила? Чому саме в нього, який усе дотеперішнє життя намагався навіть не стояти, а лежати осторонь людського мурашника? Адже досі він лінькувато дрімав під вербою край людного шляху і навіть не чекав, поки упаде з верби в рот груша.
...Це було невдовзі після інституту, коли він відробляв на цегельні, у районному містечку між Києвом і Мрином, обов’язкові три роки. Вихідного дня виходив на трасу, лягав під вербою, діставав набір пилок для нігтів і наводив на свої інтелігентні, з довгими пальцями руки глянець (він завжди любив це заняття). Неподалік була автобусна зупинка, автобуси безперервно снували між Києвом та Мрином. У столиці на нього чекали столичні розваги, у Мрині — материн борщ, і голубці, і холодець, але він лежав під вербою і чистив нігті до самісінького вечора, і то були найприємніші хвилини його життя: спостерігати людську метушню, потайки жадати її і не рухатися...
Справді, чому не Великий Механік, який жив так, ніби розраховував принаймні на дві тисячі років, а не на куці людські сім десятків, Великий Механік, який, мабуть, і видавався собі архангелом, що його творець світу прислав навести лад на землі? Коли контора проектувала автоматичний цех для однієї з фабрик, він зчинив бучу на все місто, доводячи, що для того ж приміщення можна легко сконструювати автоматичну лінію, вдвічі продуктивнішу. Крізь щілину в передніх зубах він обпирскав слиною усі керівні столи від контори до міністерства ("Тобі рано чи пізно прищикнуть носа оббитими шкірою дверима!" — сміявся тоді Шишига), і таки добився свого, проект переглянули, цех побудували, але Великий Механік на той час уже захопився іншим і навіть не оформив авторського свідоцтва. Нещодавно Шишига й Великий Механік працювали в тому цеху, "прив’язували" до лінії нову пакувальну машину, створену у відділі. Цех справді нагадував декорації з якогось фантастичного фільму: безлюддя, машини самі беруть, ріжуть, складають, зварюють, фарбують, сушать; червоні, сині, зелені вогні сигналів, замислене гудіння в скриньках з автоматами, а власне — нічого особливого, звичайне сучасне виробництво. Проте Великий Механік гасав по цехові, мов божевільний, захоплюючись людським розумом, і саме там, у цеху, я сказав Великому Механікові, ніби передчував Петрове падіння: "До твоєї божої іскри, Юрко, та Харланову практичність — такий би корабель на велику орбіту вилетів!" — "Є механізми, які не стикуються",— вирлато блимнув на мене Великий Механік.
А живий Шишига й мертвий Харлан, виявляється, стикуються?
"Не думай, що ти — такий уже чистий аркуш паперу! — кричав на нього Петро Харлан, коли вони за якусь дрібницю побуцалися.— Ти — біла сторінка, яку списано поки що невидимим хімічним чорнилом. Настане час — і воно проявиться! Краще згадай, як тебе обирали старостою класу!"
Андрій же сам і розповів Харланові, про цей випадок. Було це у класі сьомому чи восьмому. Учні висунули дві кандидатури — Шишигу та його сусіда по парті. Спершу голосували за сусіда — підняли руки майже половина класу. Шишига й тоді не "висовувався" із загалу, зайвий клопіт йому був ні до чого. Та коли поставили на голосування його кандидатуру, Андрій на хвилину втратив здоровий глузд; пам’ятав лише, як вогнем палило обличчя, і шум у вухах. Протверезив його здивований погляд учителя, що рахував голоси: "Ти, Шишига, теж за себе голосуєш?" Він глянув на свою руку — здаля, ніби на чужу: вона була піднята...
Коли Шишига нарешті підвів голову і сів на ліжку, очі його були сухі.
— Ну, тепер начувайтеся...— сказав він по хвилі, думаючи вголос. Пучки його пальців набрякли.— Тепер я вже не клерк, що меланхолійно філософствує, зручно пригрівшись у крісельці. Я навіть не Петро Харлан з його примітивним інтелектом...
Він не знав, до кого промовляє, мав на думці чи не увесь світ. І від тих слів та думок Шишижина душа дивно вистунювалася, ніби пила, затиснена у верстаті для точіння. Уже дратувався, що сонце зводиться над обрієм так повільно: швидше б день. Йому кортіло діяти, діяти.