Саламбо

Сторінка 21 з 86

Гюстав Флобер

— Сюди! — шепнув Спендій.

Його вело натхнення. Він потягнув Мато за Танітину колісницю, де щілина, з лікоть завширшки, прорізувала стіну від стелі до підлоги.

Вони забралися до маленької круглої зали, такої високої, що вона здавалася порожнявою в колоні. Посередині лежав великий чорний камінь, напівкруглий, неначе тамбурин; на ньому палав вогонь; позаду стримів ебеновий конус із головою та двома руками.

Далі за ним видніло щось ніби хмара з мерехтливими зорями; в глибині її завоїв маячіли постаті: Ешмун із кабірами, кілька таких самих почвар, як вони вже бачили, священні тварини вавілонян та ще інші, яких вони не знали. Все те слалось, як плащ, униз від лиця ідола, тяглося по стінах догори, чіплялося за них краями, водночас синє, як ніч, жовте, як ранкова зоря, пурпурове, як сонце, мінливе, прозоре, блискуче й легке. То було богинине покривало, священний заїмф, що його ніхто не смів бачити.

Вони обидва зблідли.

— Бери його! — промовив нарешті Мато.

Спендій не вагався; впершись ногою в ідола, він смикнув покривало, і воно спустилося додолу. Мато торкнувся до нього рукою, тоді, просунувши голову крізь отвір, оповився ним і розставив руки, щоб краще його роздивитись.

— Ходім! — сказав Спендій.

Мато, втупивши очі в підлогу, стояв і важко дихав. Раптом вигукнув:

— А що, якби я пішов до неї? Не страшна мені тепер її краса. Що вона може мені зробити? Адже я тепер біль ший, ніж людина! Я пройду крізь вогонь, по морю йтиму! Мене пориває могутня сила! Саламбо! Саламбо! Я твій володар!

Голос його гримів. Спендієві здавалося, що Мато став вищий і ніби якийсь інший.

Враз почулися кроки — хтось наближався. Відчинилися двері, і з'явився чоловік. То був жрець у високому ковпаку, з витріщеними очима. Він не встиг і пальцем поворухнути, як Спендій накинувся на нього, обхопив його обіруч і вгородив у живіт обидва кинджали. Голова гупнула на кам'яні плити.

Нерухомі, як і той труп, вони якусь хвильку стояли, прислухаючись. Тільки шум вітру долинав крізь прочинені двері.

Ті двері вели до вузького проходу. Спендій рушив туди, Мато пішов слідом за ним, і незабаром вони опинилися в третій загорожі між боковими портиками, де були житла жерців.

Поза келіями мав би знайтись коротший шлях. Вони квапились.

Спендій сів навпочіпки біля фонтана й помив закривавлені руки. Жінки спали. Вилискував смарагдовий виноград. Вони подалися далі.

Хтось попід деревами біг за ними, і Мато, що ніс покривало, відчув, як за нього кілька разів тихенько смикнули. То був великий павіан — один із тих, що жили на волі за мурами храму. Він, ніби збагнувши цю крадіжку, чіплявся за покривало. Проте вони не зважувались ударити його, боячись іще гучнішого реву. Павіан швидко принишк і, звісивши довгі руки, похитуючись усім тулубом, поплентався поруч із ними. Згодом, біля огорожі, він одним стрибком шаснув на пальму.

Вибравшись за останню огорожу, вони попростували до Гамількарового палацу: Спендій розумів, що втримувати Мато — марні зусилля.

Вони пішли Кожум'яцькою вулицею, проминули Мутумбальський майдан, Овочевий ринок і Сінасінське перехрестя. На розі одної вулиці від них відсахнувся якийсь чоловік, злякавшись блиску, що розсіював темряву.

— Сховай заїмф! — мовив Спендій.

По дорозі траплялися ще люди, але не звертали на них уваги.

Нарешті вони впізнали мегарські будівлі.

Маяк, поставлений далі за Мегарою на вершині прибережної скелі, освітлював небо великою червоною загравою, і тінь від палацу з нагромадженими терасами падала на сади, ніби страхітлива піраміда. Вони пролізли крізь ююбовий живопліт, обтинаючи кинджалами гілки.

Всюди збереглися сліди найманського бенкету. Паркани були поламані, вода в канавах повисихала, двері в ергастулі стояли відчинені навстіж. Нікого не видно було ні коло кухонь, ні коло льохів. Вони дивувалися з тієї тиші, яка тільки вряди-годи порушувалася хрипким зітханням слонів, що топталися в путах, і тріскотінням вогню на маяку, де палало гілля алое.

Мато знову й знову казав:

— Де вона? Я хочу її побачити. Веди мене!

— Це безглуздя,— відповідав Спендій.— Вона зчинить крик, позбігаються раби, і ти загинеш,— не врятує тебе твоя сила!

Так дійшли до сходів із галерами. Мато глянув догори, і йому здалося, що аж ген там, на самому верху, мерехтить вогник, променистий і лагідний. Спендій хотів був його втримати, але Мато метнувся на сходи.

Коли він знову опинився у тих місцях, де побачив її вперше, дні, що минули відтоді, одразу зблідли, розтанули. Здавалося, вона щойно співала, проходячи поміж столами. Тоді раптом зникла, і з того часу він усе підіймається по цих сходах. Небо в нього над головою було в огні. Море заповнювало обрій. З кожним кроком безмежний простір довкола нього ширшав, а він усе йшов нагору з тією дивовижною легкістю, яку, буває, відчуваєш уві сні.

Шелестіння покривала, що черкалося об кам'яні плити, нагадувало йому про нову його могутність; від надміру сподівань він сам не знав, що робити; така непевність бентежила його.

Час від часу він припадав лицем до квадратних вікон у зачинених покоях і йому здавалося, ніби в деяких бачить поснулих людей.

Останній найменший поверх зводився над терасами, мов наперсток. Мато повільно обійшов його.

Молочне світло пробивалося крізь талькові пластинки, що затуляли невеличкі отвори в стінах; симетрично розташовані, вони скидалися в темряві на разки коштовних перлів. Мато впізнав червоні двері з чорним хрестом. Серце в нього закалатало дужче. Хотілося втекти. Він штовхнув двері, вони відчинились.

Засвічена лампа, що формою нагадувала галеру, висіла в глибині кімнати, і три жмутки проміння, падаючи із срібного кіля, тремтіли на високих панелях, укритих червоним малюванням по чорних смугах. Стеля складалася з позолочених балок, оздоблених аметистами й топазами, вправленими в просвердлені сучки. Від однієї до другої поздовжньої стіни простягалося низеньке ліжко з білих пасів. А коло нього з подібних до скойок дугастих ніш, видовбаних у стінах, звисала додолу якась жіноча одежа.

Овальний басейн був обведений оніксовою приступкою. Біля басейну, обіч алебастрового дзбана, стояли гарненькі пантофельки із зміїної шкіри. Звідси йшли сліди вогких ніг. Чути було вишукані пахощі.