— Наші заміри нездійсненні! — сказав Мато. — Цього ти не зважив. Вертаймось!
Спендій оглядав стіни. Він хотів здобути покривало, сподіваючись не на його силу (Спендій вірив тільки в оракула), а на те, що карфагенці, втративши його, занепадуть духом. Щоб знайти якийсь вихід, вони обійшли храм іззаду.
Поміж фісташкових дерев видніли різні на вигляд будиночки. Подекуди бовваніли кам'яні фалоси; великі олені блукали спокійно, вряди-годи наступаючи ратицями на опалі соснові шишки.
Спендій і Мато пішли назад поміж довгих рівнобіжних галерей. Обабіч були повідчинювані навстіж невеличкі келії. На їхніх кедрових колонах зверху донизу висіли тамбурини й кімвали. Перед келіями, простягтись на матах, спали жінки. Від їхніх лиснючих тіл, натертих мастями, віяло пахощами прянощів та згаслих кадильниць. Вони були так рясно потатуйовані, так густо нарум'янені й насурмлені, стільки мали на собі намиста й перснів, аж, не бачивши, як здіймаються їхні груди, можна було подумати, що то на землі лежать справжні ідоли. Лотоси росли довкола фонтана, де плавала риба, така сама, як у Саламбо; низом, по храмових мурах, вився виноград із скляними лозами та смарагдовими гронами, і промені від коштовного каміння, пробиваючись поміж розмальованими колонами, грали на сонних обличчях жінок.
Мато задихався в гарячому повітрі, яким пашіли кедрові стіни. Всі ті символи запліднення, ті пахощі, той блиск, той дух приголомшували його. Крізь містичне засліплення думки його линули до Саламбо. Вона зливалася з самою богинею, і від того кохання його, як пишний лотос на глибокій воді, розцвітало ще буйніше.
Спендій підраховував, скільки б він заробив колись грошей, торгуючи цими жінками, і, поглядаючи метким оком, мимохідь прикидав, скільки важать золоті намиста.
Звідси також не можна було проникнути до храму. Вони вернулися до притвору. Тим часом як Спендій роздивлявся, всюди нишпорив, Мато, впавши ниць перед дверима, молився Таніті. Він благав, щоб вона не допустила того блюзнірства. Намагався змилосердити її ласкавим словом, ніби розгнівану людину.
Спендій помітив вузенький отвір над дверима.
— Вставай! — мовив він до Мато і звелів йому підійти впритул до стіни. Тоді, ставши однією ногою йому на руку, а другою на голову, дотягнувся до вузького душника і зник у ньому. Невдовзі Мато почув, що на плечі йому впала вузлувата мотузка, якою Спендій був обмотався, перше ніж спуститися в цистерну. Пнучись по ній обома руками, він незабаром опинився біля Спендія, у великій залі, повній темряви. Такий замах здавався чимось надзвичайним. Святиня тому й охоронялася не досить пильно, що його вважали за щось неможливе. Страх певніше за будь-які мури захищав святиню. Мато на кожному кроці чекав смерті.
Одначе в тій темряві блимало світло; вони підійшли ближче. То був світильник із скойки, що миготів на підніжжі статуї в кабірському головному уборі. Діамантові диски вкривали її голубі шати, а ланцюги, що йшли під кам'яні плити, приковували за п'яти до підлоги. Мато мало не крикнув.
— А, ось вона! Ось вона! — прошепотів. Спендій узяв світильника, щоб присвітити.
— Який же ти безбожник! — промурмотів Мато. А проте пішов за ним.
В сусідній залі, до якої вони вступили, не було нічого, крім чорного малювання, що зображувало іншу жінку, її ноги займали стіну до самого верху; тулуб тягся на всю стелю. З пупа звисало на шнурку величезне яйце; вона перекидалась аж на протилежну стіну донизу головою, сягаючи гострими пальцями кам'яної підлоги.
Щоб пройти далі, вони відхилили заслону, та потягнув вітер і згасив світильник.
Тоді вони пішли навпомацки, блукаючи в складному плетиві закапелків. Аж несподівано відчули під ногами щось на диво м'яке. Потріскуючи, розсипалися іскри; вони ступали ніби крізь вогонь. Спендій помацав підлогу й догадався, що вона вся вистелена рисячими шкурами. Потім їм здалося, ніби мокрий, грубий мотуз, холодний і липкий, ковзнув у них поміж ногами. Крізь отвори в стінах пробивалося тоненьке бліде проміння, і вони йшли на це непевне світло. Раптом вони помітили велику чорну змію; вона шугнула вперед і зникла.
— Тікаймо! — скрикнув Мато.— Це вона! Я чую її, вона йде сюди.
— Та ні! — відповів Спендій.— Храм порожній. Нараз сліпуче світло змусило їх опустити додолу очі.
Вони побачили довкола силу-силенну всіляких тварин; виморені, задихані, з випущеними пазурами, клубочились ті почвари, пнучись одна на одну в незбагненному сплетінні, що завдавало жаху. Змії мали ноги, бики були з крилами, риба з людськими головами пожирала плоди, в пащах крокодилів розцвітали квіти, а слони, попідіймавши хоботи, гордовито ширяли в небесній блакиті, немов орли. В страшному напруженні рухались їхні кінцівки,— одним бракувало їх, інші мали надміру багато. Висолоплюючи язики, вони ніби спускали дух. Було тут скупчено всі форми життя, так наче його зародки вийшли з одного лона, що носило їх у собі і несподівано розірвалося за цими стінами.
Дванадцять куль з голубого кришталю були розташовані колом по всій залі; підтримували їх схожі на тигрів почвари. Очі в них були вирячені, як у слимаків, і, вигинаючи дебелі крупи, вони тяглися головами туди, де на колісниці з слонової кості сяяла наймогутніша Раббетна, всеплодюща, остання із створених уявою істот.
Луска, пір'я, квіти й пташки сягали її пояса. Замість сережок з її вух звисали срібні кімвали, що торкалися щік. Великі очі дивилися пильно, а посеред чола горів іскристий камінь у формі сороміцького символу, що освітлював усю залу, відбиваючись над дверима у дзеркалах із червоної міді.
Мато ступив крок; під ногою в нього зрушилась кам'яна плита, і раптом усі кулі закрутилися, почвари заревли, полинула музика, мелодійна й грімка, як гармонія планет. Бентежна Танітина душа розливалася бурхливим потоком. Здавалося, богиня підведеться й розкриє обійми, велика, на весь храм. Аж раптом страхіття постуляли пащі, і кришталеві кулі перестали крутитись.
Ще якусь хвилину тремтіли в повітрі скорботні звуки і нарешті згасли.
— А де ж покривало? — мовив Спендій.
Його ніде не було видно. Де ж воно могло бути? Як його знайти? А що, коли жерці його заховали? Мато відчував, як у нього рвалося серце, віра його ніби похитнулась.