Не видно лише Сагайдачного й писаря Стецька Мазепи. Та ще одного доброго козака не було—Олексія Поповича.
Сагайдачний і Мазепа сиділи на той час у курені за столом і писали смертний вирок Олексію Поповичу, якого тримали під вартою в холодній — в земляній тюрмі, що освітлювалася через невеликий отвір угорі. Він сидів на соломі, підперши голову руками, а біля нього, шарудячи соломою, гралася маленька татарочка і щось лепетала по-своєму.
Що ж сталося, що Олексію Поповичу пишуть смертний вирок?
А сталося ось яке нещастя. Повернувшись із походу, як сказано вище, козаки загуляли. Загуляв і Олексій Попович, завжди охочий до чарки. Коли він сп'янів, то цілком виявилась і його задерикувата, незважаючи на м'яке серце, натура: він то цілувався з козаками, то наскакував на них з кулаками й навіть з шаблею. Знаючи цю його ваду, товариші ще більше піддрочували його. А тут знайшовся ще гарний привід піддрочцти забіяку: приводом цим була маленька татарочка, яку Олексій Попович любив, як свою душу. Козаки раптом надумали довести, що татарочка не може лишатися в Січі, що вона — жінка, дівчина, а жінки, за запорозьким звичаєвим законом, так само не допускалися в .Січ, як і в олтар. Щоб розсердити Поповича, вони нахвалялися вигнати татарочку, а коли що, то і його разом з нею. Через усе це Олексій Попович зовсім сказився. Він почав лаяти козаків, запорозькі звичаї і всю старшину: казав, що сам піде з цього проклятого гнізда і перейде до москалів, а щоб помститися козакам, наведе на них москалів і ляхів. Коли йому сказали, що батько звелів утихомирити його, він і батька почав лаяти, узиваючи того старим собакою, казав, що не він, Сагайдачний, Кафу здобув, а що її здобуто завдяки його, Олексія Поповича, спритності та колишньому знайомству із старим кобзарем, сліпим Оианасовнчем. Мало цього, не тямлячи себе, він кидався на козаків і рубав їх шаблею. А коли Сагайдачний, зачувши цей гармидер, вийшов з куреня з булавою, щоб угамувати бешкетників, Олексій Попович кинувся на гетьмана з лайкою, вибив у нього з рук булаву і, зірвавши з його голови шапку, почав тягати старого за чуба...
Уздрівши це видовище, козаки розплютилися й хотіли тут же розшматувати зухвальця, та Сагайдачний спинив їх, віддавши винного на суд війська. Військо одностайне присудило; Олексія Поповича скарати горлом — забити киями на смерть...
От і сидить він тепер у холодній, чекаючи смерті. На-веселі його думи. У такі хвилини надто багато згадується— згадується все, все життя, усі його найяскравіші події, і світлі й похмурі, й дорогі до болю і до болю безвідрадні, які хотілося б забути, викинути з пам'яті... та їх не викинеш, вони ятрять душу, холодять серце...
Гомін за дверима холодної і бряжчання ключів. Двері відчиняються, і з'являються козаки з оголеними шаблями, а з ними писар Мазепа з папером у руці.
— Час, Олексію, до кола козацького,— сказав він хрипко,— молися востаннє милосердному богу.
Олексій Попович підвівся і мовчки став навколішки. Недовга була його молитва; він перехрестився, поклав кілька поклонів і випростався, не кажучи й слова. Але тут його очі упали на татарочку, яка притулилася до нього, обхопивши за ногу... Він підняв її, подивився в її світлі оченята, перехрестив і поцілував...
— Відайте її моїй матері, у Пирятин,— сказав він Мазепі і поставив дівчинку на землю.
Мазепа-подав знак одному козакові, щоб він вивів дитину. Ридаючу дівчинку винесли з холодної. За нею вийшов і Олексій Попович у супроводі сторожі. Він не протестував, не скаржився — він знав козацькі звичаї.
Засудженого повели через розбурханий січовий майдан; перед ним і за ним ішли козаки з голими шаблями. Попович іншов блідий, з похиленою головою. Побачивши засудженого, розбурхане море козаків одразу стихло. Змовкли бандури, скрипки, сопілки. Обличчя у всіх стали серйозні.
Край майдану, ближче до січових воріт, стояв грубий стовп, вкопаний у землю. На висоті близько трьох аршин від землі у стовп було вбито два залізних кільця. Коло стовпа, трохи осторонь, стояв величезний шаплик, наповнений оковитою. У шаплику на тоненькому ланцюжку плавав коряк з березового кореня. Тут-таки, біля шаплика, звалені на купу, лежали киї — козацьке знаряддя привселюдної кари.
Часом очі засудженого спинялися на товаришах, ніби шукаючи відповіді на останнє запитання, що хвилювало його, або питаючи: "Що ж це таке?.. За віщо? Невже це правда?" Але козаки уникали погляду нещасного товариша, докірливо дивилися на інших, ніби кажучи: "Хто ж це зробив? Хто звелів занапастити людину?" У декого на очах блищали сльози. Чулося прискорене, важке дихання натовпу, глибокі зітхання.
Засуджений глянув на небо, на сонце, що вдарило йому просто у вічі, й знову похнюпився.
Поповича підвели до стовпа. Він зупинився і ще раз глянув довкола себе. Всім, здавалося, було нестерпно тяжко... "Хто ж це хоче його вбити? Хто цей лиходій?"— читалося на похмурих обличчях козаків, і в їхніх очах світився сором, сором, сором...
Мазепа розгорнув папір і почав читати, але його ніхто, здавалося, не чув,—кожний думав про щось своє, залеке й близьке... І Олексій Попович думав... "Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих",— згадалося йому, як він читав по покійному батьку.
— "...скарати горлом — забити киями до смерті",— виразно читав писар Мазепа.
Читання скінчилося. Два козаки з чужого куреня підійшли до засудженого і двома сиром'ятними ременями скрутили йому руки. Олексій Попович сам повернувся до смертного стовпа і підняв руки до залізних кілець... але одразу ж опустив їх...
— Я не собака,— похмуро сказав він.
Ривком розірвавши комір сорочки, він зняв з шиї хреста, перехрестився й поцілував його. За ним перехрестились усі козаки.
Засуджений шукав когось очима... Очі зупинилися на Небабі... Небаба підійшов...
— Що, Олексієчку? — тихо запитав він.
Засуджений подав йому свого хреста.
— Надіньте на дитину, на татарочку,— глухо промовив він.
Потім він знову повернувся до стовпа і підняв руки до кілець.
— Тепер бийте! — були його останні слова.
Ремені просунули в кільця й зав'язали. Обличчя засудженого вже не видно було, а виднілася лише широка спина, потилиця, шия і широко розставлені ноги.