Турецькі галери, почувши це застереження, повернули до Козлова й тільки здалеку випалили з дванадцяти гармат на честь Алкана-паші, а козацька галера відповіла їм сімома пострілами — ясу віддавала.
— Спасибі тобі, брате Іляше,— сказав гетьман, обнімаючи потурнака й стежачи очима за галерами,— тепер я матиму тебе за рідного брата.
В очах потурнака завилися сльози, але він нічого не сказав; він відчував, що цією послугою козакам він багато чого спокутував, але жахливе минуле ще й досі стояло в нього за плечима, і ніякими молитвами він не міг замолити його ні перед богом ,ні перед Україною.
Козаки знову зібралися на чердаку. Чимало з них радісно хрестилися.
— Хвалимо тя, господи, і дякуємо! — урочисто мовив гетьман.— Був я п'ятдесят чотири роки в неволі, а тепер чи не дасть бог хоч годинкупожити на волі!
Козаки, веслуючи, молилися й плакали. Галера їхня линула птахом, дедалі більше віддаляючись від осоружної, проклятої землі турецької. От вона вже зовсім поринула в море. А там, здавалося, синявою хмаркою виступала з води земля християнська, дорога Україна.
Ні, далеко ще була мила Україна: з води виступав туманний острів Тендра.
XXIII
З островом, чи, вірніше, півостровом, Тендра, як і з усім кримським узбережжям, пов'язані історичні й поетичні спогади найдавнішої міфологічної давнини. Це була найдальша межа світу, куди сягала палка уява класичного грека або куди могли пробиратися тільки такі напівміфічні істоти, напівбоги й напівлюди, як Ахіл-лес чи Одіссей. На пагорбі, край Тендри, стояв колись храм серед священного гаю Гекати, а поблизу цього гаю знаходився іподром Ахіллесів — "дромос Ахіллеос", де цей герой давнини скакав на своїх диких конях, готуючись до нелюдських подвигів. Гай Гекати й досі зеленіє, шелестом листя навіваючи спогади про сиву, неповоротну давнину та її чарівну поезію.
Нічого цього не знали й ні про що подібне не думали козаки, підпливаючи до цього поетичного острова; вони згадували лише про свою поетичну Україну, про її гаї зелененькі.
Але що то темніє біля острова Тендри? Чи то гуси плавають, чи лебеді? Ні, то не гуси і не лебеді.
Недалеко від гаю Гекати, вздовж усього берега, наче поснулі на воді качки, чорніють козацькі чайки, а серед них, немов величезні птахи баби, або баклани, височать галери, захоплені козаками в турків як біля Кафи, так і в Синопі, і серед відкритого моря. Це флотилія Сагайдачного, що повертається з далекого й славного подвигами походу в землю християнську, "на тихі води, на ясні зорі".
На березі бігає кучерявенька чорноока татарочка й, весело лепечучи, збирає гарненькі камінці та черепашки. Тут же сидять козаки, палять люльки й милуються своєю дівчинкою. Олексій Попович не спускав її з очей, побоюючись, щоб вона не впала у воду. Хома, змайструвавши з очерету щось схоже на вітряк, дмухав на нього через порожню очеретину, широко роздуваючи свої червоні й без того роздуті шоки, і вітрячок крутився.
Трохи осторонь, на тому самому місці, де був колись відомий "дромос Ахіллеос", три острозькі товариші — веселий сіроокий Грицько й чорнявий Юхим, які не так давно возили на собі в чортопхайці патера Загайла, і острозький друкар Хведір Безрідний — випробували добуті в поході самопали — стріляли в ціль. За мішень правила стара шапка, надіта на встромлений у землю спис. Усі вони були одягнені в дороге турецьке вбрання й обвішені зброєю. Хведір Безрідний уже не був тим полохливим друкарем: він набрав тіла, загорів, перетворившись у сміливого козака, в лицаря, що. й довів своєю одчайдушною хоробрістю в поході, аж сам Сагайдачний звернув на нього увагу й відзначав серед інших козаків. У колишнього друкаря був тепер свій власний джура, яким охоче став один з молодих невольників, родом москаль, врятований друкарем у Синопі від турецької шаблі.
Джура стояв недалеко від мішені й стежив за пострілами. Перший вистрілив Грицько.
— Влучив? — спитав він, коли розвіявся димок.
— Ні, мимо,— відповів джура.
Вистрілив Юхим і схопився за щоку: рушниця, заряджена надміру, відбила.
— Ои, гаспидська!.. Влучив?
— Влучив, та не туди — пальцем у небо.
— Влучив собі в лоб,— посміхнувся Грицько. Прицілився й Хведір Безрідний. Глухо вдарило.
Шапка звалилася разом із списом.
— А що, джуро?
— Влучив, точнісінько,— радісно відповів джура,— в саму середину попав.
Тим часом біля самого миса півострова Тендри, у хвості козацької флотилії, стояла велика, захоплена козаками в морі турецька галера, яка на цей раз була на варті. На її верхньому чердаку стояв літній козак із засмаглим відкритим обличчям і, прикривши долонею очі, пильно дивився в далечінь. Це був один з курінних отаманів, веселий козак Семен, на прізвисько Скалозуб, названий так тому, що на його добродушному обличчі, тільки-но він усміхнеться, наче перламутр, поблискували з-під густих вусів білі зуби. Семен Скалозуб почухав у себе за вухом, оглянув море, знову прикрив очі долонею й тихенько свиснув.
На свист його озирнулись інші козаки, які, сидячи в холодку, під запоною, розважалися невинною грою — плювали в море: той, хто далі за всіх плював, скуб за чуба того, хто плював ближче за всіх.
— Гей, панове молодці!—гукнув на них Семен Скалозуб.
— Агов! — озвалися козаки.
— А погляньте, панове, чи не галера то?
Козаки посхоплювалися з місць і кинулись на чердак.
— Авжеж, галера, пане отамане,— одізвався незабаром той з них, який нещодавно скуб за чуба мало не кожного з своїх товаришів.
— Справді, галера, та ще й мальована,— ствердили інші.
— Я й сам бачу, що галера,— погодився Скалозуб,*— а що воно таке єсть ся галера — чи вона блудить, чи світом нудить?
— А бог її знає,— відповіли козаки.
— То ви, хлопці,— вів далі Скалозуб,— заряджайте гармати та галеру грізно привітайте, гостинця їй дайте.
— От тобі маєш! — махнув рукою той, котрий всіх скуб за чуба.
— А що? — здивувався Скалозуб.
— Що! Мабуть, ти, батьку отамане, сам боїшся і нас, козаків, ганьбиш: ся галера не блудить і світом не нудить.
Скалозуб подивився на нього ще більш здивовано.
— То що ж се за галера?
— Та се, може, давній бідний невольник з неволі тікає.
— Невольник? На такій галері?