— Пане Іляшку! Схили вухо до моління мого! — ш> чувся старечий голос.
— Хто мене кличе? — запитав Іляш, зупиняючись.
— Я, пане, Кішка Самійло, старець божий і бідний невольник, а колись гетьман славного війська запорозь* кого.
Наче ножем різонуло Іляша-потурнака по серцю Він здригнувся й поточився, коли яничари навели світло ліхтаря на невольника, який заговорив до нього Це був старезний дід, хоч ні роки душевних страждань ні турецькі нагаї, ні червона таволга не зігнали з його обличчя ні енергії молодості, ні колишньої величності козака, "яких на світі мало". Це був, справді, Кішка Са-мійло, колись гетьман славного Запорожжя,' а тепер, ог уже п'ятдесят чотири роки, бідний невольник.
— Про що твоє моління, Кішко Самійле? — з тремтінням у голосі запитав Іляш-потурнак.
— Моє моління таке, пане Іляшу,— відповів Кішка Самійло, намагаючись говорити по-письменному,— зело старий єсмь аз, пане, смерть моя за плечима моїми стоїть і в очі мої зазирає, аки орел-сизокрилець, хотяй очі мої з лоба виклювати... То благаю тебе, пане Іляшу,— коли я помру в краю турецькім, у неволі бусурманській, не дозволяй тіло моє козацьке ні в землі турецькій ховати, чужим піском мої очі козацькі засипати, ні кидати турецьким собакам, щоб шматували, ні турецьким птахам, щоб клювали, а звели тіло моє в Чорне море з каменем —на шиї ввергнути! Може, допливе воно до Дніпра, а Дніпром до славного Запорожжя...
Кішка Самійло замовк. Іляш-потурнак стояв блідий і безмовний.
— То виконаєш мою волю, пане Іляшу? — помовчавши, спитав Кішка.
— Виконаю,— глухо відповів потурнак.
— А мою? — пролунав у темряві інший голос.
Іляш-потурнак обернувся на голос. Яничари посвітили на того, хто озвався: це був теж старенький, сивий невольник.
— Хто ти такий? — запитав Іляш.
— Я Марко Рудий, колишній суддя військовий.
— А про що просиш?
— Не просьба моя до тебе, потурначе, а позов,— я позиваю тебе на страшний суд перед самого господа бога... Як помиратимеш — згадай мої слова: на тому світі ми з тобою побачимось.
Потурнак насупився й мовчки вийшов, побрязкуючи ключами.
Тим часом Алкан-паша, викуривши на ніч люльку гашиша, спав у своїй розкішній каюті; та сон його був неспокійний: замість солодких мрій і чарівних видінь, сонний мозок його гнітили страшні картини. Він бачив себена морі, на цій же багатій, розкішній галері, мальованій і цвіткованій. Т# що сталося з цією галерою! Вона вся обідрана, закривавлена, пограбована; дорогі тканини її пошматовано, кольорові стрічки зірвано, дорогі речі розкрадено. Всіх його яничарів упень порубано, поколото, в море викинуто, а всі невольники розкуті й захопили галеру. Мало того: старий невольник Кішка Са-мійло його самого, Алкана-пашу, розрубав на три частини й кинув у море... Але ні тоді, коли Алкан-паша бачив загибель своєї галери та яничарів, ні тоді, коли Кішка Самійло рубав його шаблею на три частини, Алкан-паша не прокинувся,—він прокинувся лише тоді, коли голова його, відділившись від тулуба й скотившись з чердака, упала в море і почала занурюватися в холодну воду...
Шалено калатало його серце, коли він прокинувся; але свідомість і радісне заспокоєння повернулися до нього, коли в каютне віконце він побачив, що галера тихо стоїть у морі, а на сході небо рожевіє від перших променів сонця.
— Слава аллаху! Це був сон! — мимоволі вирвалося в нього.— Але ж який страшний сон!
Він замислився... Сон непокоїв його...
Паша тричі ляснув у долоні. На цей поклик розсунулася запона на дверях каюти, і перед каламутними й тривожними очима паші з'явився Іляш-потурнак і низько вклонився, приклавши обидві руки до серця.
— Хай буде благословенне ім'я аллаха, що послав сон і пробудження тіні падишаха! — сказав він, не підводячи голови.
— Ля-іллях іль аллах Мухамед расул аллах,— пробелькотав паша.
— Чи спокійний був священний сон захисту й щита пригноблених?
— Ні, не спокійний.
— Що ж тривожило вмістилище мудрості й милості?
— Бачив я страшний сон і не знаю, як зрозуміти його... Я хотів би, щоб хто-небудь розгадав його мені... Хто це зробить, тому я — коли він яничар — подарую три міста, а коли невольник — дам фірман на волю, й ніхто його пальцем не зачепить.
Іляш-потурнак стояв і ніяково переступав з ноги на ногу.
— Який же сон бачило світле око падишаха? — запитав він.—Може, і я вгадаю, що він значить.
— Бачив я,— почав паша, втупившись кудись своїми чорними, але якимись безбарвними очима й ніби роздивляючись те, що йому примарилося вві сні,— бачив я, що моя галера обідрана, пограбована, залита кров'ю, моїх яничарів упень порубано і в морі потоплено, а невольники всі розкуті й на галері хазяйнують... Мене ж — о, борони, аллах! — мене Кішка Самійло, старший невольник, розрубав шаблею на три частини й кинув у море... От який страшний сон мені наснився!
— О сонце правди, місяць доброчесності,— вигукнув потурнак,— аллах збереже тебе... А цей твій сон нічого не значить, накажи тільки суворіше наглядати за не-Еольниками і міцніше закувати їх у кайдани, та щоб і не думали, про волю, звели яничарам узяти по дві лозини.червоної таволги й бити нею кожного невольника, щоб кров християнська залила твою галеру, тоді нічого не буде.
Паша махнув рукою.
— Гаразд, роби, як знаєш: я тобі вірю.
Незабаром галера прибула до Козлова і, ще не підходячи до пристані, вистрелила кілька разів з гармат. З козловської цитаделі їй відповіли такою ж кількістю пострілів.
З гірким почуттям страху та якогось німого докору дивилися невольники на це жахливе місто, в якому їх, полоняників, наче худобу, татари колись на ринку продавали. Фортечні башти й тонкі шпилі мінаретів виразно окреслювалися на голубому фоні південного неба, Коло пристані стояло багато турецьких галер та кораблів інших європейських націй. їхні строкаті прапори, немов різнобарвні птахи, маяли в повітрі. І над пристанню, і-над усім містом стояв людський гомін, гуркіт коліс по бруку — той невловимий, схожий на бурхливе дихання гамір, яким дає про себе знати велике кипуче місто. Невольникам здавалося, що вони здалеку чують неволь-ницький плач на ринку.
На березі Алкана-пашу зустрічали з великою шаною. Сам санджак, оточений пишним почтом з яничарів і кримських татар, виїхав на берег, щоб якомога привітніше прийняти дорогого гостя й зятя. Алкану-паші підвели білого арабського коня, на якому було гаптоване золотом і шовком сідло. Весь час, коли їхали від пристані до санджакового будинку, грала музика.