— Я думаю, як пан веселиться в Парижі,— перервав цю мовчанку тихий, ніби боязкий голос панни Людвіги.
— Панна даремно так думає,— теж тихо й задумливо відповів чоловічий голос.
— Чому так?
— Панні відомо, що я в Парижі вчився і...
Фразу не було закінчено, чоловічий голос замовк: його заглушили гармонійні, гучні, знадливі звуки мазура.
— І? — підказала панна.— Пан не доказав.
— І... тужив за моєю нещасною батьківщиною,— зітхнувши, відповів чоловічий голос.
— За якою? За Польщею?
— Ні... Панна знає, що Польща не нещасна.
— Так за Волощиною?
— Так... Вона мені дорога, як батьківщина.
— А як спадщина батьків... Адже панові повинна належати волоська корона?
— Повинна... Але панна знає, що вона не належить мені: корона господарів волоських упала з голови Могили...
— То пан її підніме й надіне на свою голову.
— Так... надіну — або корону, або.~ чернечий клобук.
Чоловічий голос вимовив ці слова з тремтінням і замовк.
— Чому саме чернечий клобук? — теж з тремтінням прошепотів жіночий голос.
— Бо в мене нічого не лишається в житті.
— А саме життя? В ньому так багато прекрасного.
— Звичайно, коли це прекрасне належить нам... А коли воно не наше — то бог з ним і з життям!
Слова ці були вимовлені з гіркотою і болем; в них бриніли сльози.
— Я не розумію пана,— ще тихше промовив жіночий голос.
— І панна бажає зрозуміти?
— Бажаю.
— І пробачить мені те, що я змушений буду сказати?
— Що ж це таке? Що пан скаже? ще більше затремтів жіночий голос.
— Панно! — з палким поривом і з болем заговорив чоловічий голос.— Усе, що є прекрасного для мене в цьому житті, все моє щастя, всі мої надії — все це уособили для мене ви, тільки ви, божественна панно!
— Ах! — чи то з переляком, чи то з радісним тремтінням вигукнула панна Людвіга й підвелася.
Рвучко підвівся й молодий Могила — це був відомий згодом київський митрополит Петро Могила.
— Панно, простіть мене! — з тим самим запалом промовив він.— Простіть моє безумство... Я не хотів образити вас... Якщо я насмілився признатися вам, то цей — мій зойк, моя молитва,., а молитва й бога не ображає...
Панна Людвіга мовчала. Біла троянда, яку вона тримала в руці, тремтіла.
— Простіть! — ще з більшою силою вимовив Могила.
Панна мовчала. Могила взяв її за руку.
— Скажіть хоч одне слово, слово прощення,— благав він.
— Я... пане не образив мене... я... я не знаю.... у пана...— ледве чутно промовила дівчина.
— То панна прощає мене?.. Так?
— Так... так... пан такий добрий...
Могила припав до рук дівчини й палко цілував їх... Людвіга відчула, як сльози його закапали їй на долоні. Він ридав...
— Що з паном? Єзус-Маргя! Що з вами?
— О! Я хочу смерті...,смерті! Отут, зараз же!
Він обняв дівчину й палко припав обличчям до її рлеча. Людвіга розгубилася, затремтіла вся і, обхопивши руками його голову, почала цілувати її...
— Мій пане! Мій добрий!.. Що з вами?
— Я не хочу жити... я не можу так жити,, убийте мене зараз отут, у ваших обіймах!
— Пане мій... добрий... любий... я не хочу вас убивати...
— Але ж ви не знаєте всього! — простогнав він.
— Чого саме, мій любий пане?
Він, здавалося, трохи опам'ятався, взяв її знову за руки і глянув заплаканими онима в її ясні очі, в яких теж блищали сльози.
А там, у кінці алеї, ця нестерпна музика ніби на зло гула й тріщала, наче знущаючись з людського горя.
— Вислухайте мене, люба панно,— знову тихо заговорив Могила.— Я не повинен вам говорити цього, не повинен бентежити спокій вашої невинної душі, ваших чистих думок... Так, бог свідок, я не можу, не можу та й не смію взяти з собою в могилу свою таємницю, яка в той же час і ваша.
— В могилу, пане? — злякано спитала дівчина.
— В могилу, люба панно...— Я... я вмираю для вас, і, може, скоро татарський спис проб'є серце, яке билося лише для вас... Я кохаю вас!
Дівчина нічого не відповіла, тільки обличчя її, по якому текли сльози, враз спалахнуло...
— Я кохаю вас більше за моє життя,— говорив далі із сльозами в голосі Могила,— кохаю більше вічного спасіння... але... але ви не можете бути моєю...
Дівчина злякано підвела на нього очі: рум'янець щік змінила блідість.
— Я говорив сьогодні з вашим опікуном і дядьком, з князем Янушем: я просив у нього вашої руки, просив дозволу поговорити з вами, щоб дізнатися про ваші почуття до мене і від вас самих дізнатися про свою долю... Та князь Януш розбив усі мої мрії, розбив моє серце... Він відмовив мені!
Тепер рум'янець знову з'явився на щоках панни, і прекрасні очі її спалахнули.
— Дядько? Князь Януш?.. А хто дав право князю Янушу розпоряджатися моїм серцем і моєю долею, як долею своїх хлопів? — гордо промовила молода дівчина.— Я вільна полька!
Могила припав губами до рук панни.
— Панно! Щастя моє! — шепотів він палко.— Але князь Януш каже, що не він цього не дозволить, а сам святий отець, папа.
— А яке діло, пане, святому отцеві до мого щастя? — так само гордо спитала горда полька.
— Я для вас схизматик, люба панно... Я — православний.
— А хіба пан не може прийняти католицтво?
— Не можу, люба панно.
— Навіть задля мене, пане? — затремтів у дівчини голос.
— Навіть задля панни...
Дівчина гордо випросталася. Рум'янець чи то обурення, чи то сорому, знову залив її щоки.
— То пан говорив неправду,— гостро сказала вона.
— Яку неправду, люба панно?
— Пан тільки-но сказав, що любить мене більше вічного спасіння...
— Так... так... я сказав це —і скажу ще раз...
— І не хоче змінити свою хлопську, схизматську віру на справжню, шляхетську?
— О панно! Ви краєте мені серце.
— Не я краю його, а так пан хоче.
— Ні, ні! О боже мій!
Могила хотів знову схопити руки дівчини, але вона відхилилась.
— Я задля панни, задля тебе, божество моє, не можу цього зробити! — палко вигукнув Могила.
— Як задля мене? Я не розумію пана.
— Так, так! Тільки задля вас!
— Пан у Парижі розучився говорити,— знизала плечима панна.
— О панно! Зрозумійте мене: якщо я зміню віру моїх батьків, я втрачу право на корону моєї країни, й панна втратить це право!
— Корону? О, всі корони світу не варті мого особистого щастя!
І горда панна швидко, не обертаючись, обмахуючи палаюче обличчя віялом, пішла просто до палацу, звідки лунали запальні, знадливі звуки мазура. Могила стояв блідий, проводжаючи очима красуню.