Кинулися козаки лікувати дівчинку, і кожний пропонував своє: Хома чув від старих людей, що для того, щоб дитину не зурочили, треба встромити голку в шапку, і він так і зробив: увіткнув у свою шапку величезну голку.
— Тю, дурний! — казали йому на це.— Треба було тоді втикати голку в шапку, як дитина була ще здорова, а тепер се не допоможе.
Довго морочилися з татарочкою, і нарешті вона заснула, заколисана тихим погойдуванням моря, уткнувшись заплаканим личком у кожух, на який її поклали.
Козаки зовсім притихли. Олексій Попович наказав навіть зняти всім чоботи, щоб, ходячи по чайці, не стукали чоботищами, й нарешті звелів усім спати, хоч чи мало козаків добре-таки виспалися за день, а деякі навіть попухли од сну.
— Сон на сон — не біда,— потішав їх Попович.
— От кий на кий — то біда,— докинув Карпо Коло-кузні, розкинувшись на шкурі вбитого ним тура, яку він хотів був віддати під татарочку, та Олексій Попович не взяв:
— Ще дитина налякається або самого тура вві сні побачить.
Сам Олексій Попович, побачивши, що дівчинка заснула, заспокоївся й ліг зіщулившись, біля неї щоб завжди бути напоготові; незабаром він захріп на всю чайку, бо не спав цілий день.
Спокійно спала й маленька полонянка. Протягом ночі Небаба, стару голову якого не брав сон, кілька разів тихо підкрадався до того місця, де лежала татарочка, прикрита козацьким жупаном до самої голівки, і обережно прислухався до рівного дихання дитини.
Вранішнє сонце, виринувши з моря половиною пурпурового кружала, осяяло напрочуд поетичну, сповнену життя картину. Козацька флотилія, швидко йшла на південь на всіх веслах. Весла в сухих кочетах кричали тисячами голосів, наче це ячала на світанку незліченна лебедина зграя. Інші козаки, що не сиділи на веслах, черга яких ще не настала в цей день і які через це могли спати довше, тепер прокидалися, чепурились і робили все те, що козакові бог велів робити; одні, зачерпнувши з моря відром або водочерпальним ковшем води, мили свої за* горілі козацькі обличчя, богатирські вуса й чуби, пирхали й гоготали, як табун жеребців на водопої, приправляючи це діло козацькими жартами над добродушним Хомою і всілякими словесними й тілесними викрутасами; другий, відпирхавшись од гаспидської солоної води й утерши обличчя рукавом, полою, хусткою, а то й вишитим рушником, подарунком матері, сестри або дівчини, а то й зовсім нічим не втершись, із серйозним виразом на обличчі стояв, повернувшись на схід сонця, і незграбними пальцями тикав себе в лоб, у черево і в богатирські плечі, бурмочучи іноді те, що тільки йому було відоме, та й то навряд: "Господи, мати божа, свята покрова з п'ятінкою, та святий Юрко з конем, та Іван Головосіка, та Маковія з шуликами з маком і всі святі, помилуйте козака Ониська! Амінь". Третій, знявши з себе сорочку й підставивши свої голі плечі й спину пестливим променям вранішнього сонця, старанно зашивав величезною голкою дірки в своїй білизні, більш схожій на постілку в дьогтярні, ніж на "білу сорочку". А цей, зовсім без сорочки й без штанів, ставши на краю чайки, коло вільного борту, люто трусив над водою свою козацьку одежу, щоб чортові блохи в море попадали й не кусали більше козацького тіла.
Татарочка прокинулася здоровенька, без гарячки, хоч трошки бліденька; спочатку, мабуть, не зрозуміла, де вона і що з нею,— заплакала, та, побачивши знайомі вже обличчя козаків, заспокоїлася. Олексій Попович, зачерпнувши з моря води в ковшик, почав був обережно своїми мозолястими долонями вмивати ніжне личко дівчинки, та вона заплакала, і Небаба, який давно помолився богу й смоктав свою люльку, що вже тепер не гасла, заступився за татарочку.
— Годі тобі, Олексію, знущатися з дитини,— буркнув він.
— Та воно не вмите,— виправдувався Попович.
— А ти думаєш його своїми копитами вмити?
— Тю! Які в мене копита!— образився Попович.— Я не жеребець.
Раптом з чердака гетьманської чайки розляглося протяжне завивання вістового рога. Вся флотилія неначе стрепенулася, мов зграя птахів махнула разом білими крилами: то всі чайки разом змахнули веслами, витягти їх з води й виблискуючи на сонці краплями, що падали з них, ніби тисячі алмазів.
Ріг Сагайдачного трубив на збір. Усі чайки, почувши цей заклик, квапливо почали збиратися навколо гетьманського човна. Вони швидко зійшлися впритул, борт до борту, так що можна було перебігти через усю флотилію і не впасти у воду.
— Панове отамани і все військове товариство! — голосно промовив Сагайдачний, показуючи зоровою трубкою, що була у нього в руці, на захід,— там іде по морю турецька галера... Та галера, певно, якогось багатого княжати або паші, вся барзо добре прикрашена — зло-то-синіми киндяками обвішана, гарматами уставлена й турецькою білою габою вкрита. Треба нам, дітки, ту галеру добути: може, і в ній бідних невольників немало...
— Добути! Добути! — загукала вся флотилія.
— Або добути, або дома не бути! — залунали окремі голоси.— Веди нас, батьку, хоч на самого чорта!
— Раз породила мати, раз і помирати!
Сагайдачний, коли голоси стихли, одразу ж розпорядився, як застукати цього звіра серед відкритого моря, щоб він не втік, і наказав сурмити погоню.
Завив ріг. Чайки знову розсипалися, як птахи, залишивши під командою Дженджелія кілька човнів для прикриття взятих у Кафі галер із визволеними невольниками, й полетіли на захід трьома гуртами — середній навперейми турецькій галері, бічні в обхід їй з півночі й півдня. Чайки летіли просто стрілою: це було щось живе, з тріпотливими б-ілими крилами, що сяяли над поверхнею моря перлами бризок і піни...
Незабаром показалося на морі струнке, гарне чудисько, на якому лопотіли в повітрі різнокольорові прапори, злото-сині киндяки й блискотіла, як сніг, біла га-ба. Чудисько помітило погоню й ніби здригнулось усім тілом: над палубою знявся білий димок, щось загуркотіло, і ядро, не долетівши до середніх чайок, із свистом упало в море.
— Отак!! — промовив Карпо Колокузні, й козаки відповіли, реготом з усіх чайок.
Поки галера дала залп з усіх гармат, чайки вже так близько підійшли до неї, що ядра перелітали через голови козаків і падали у спінене веслами море.