А втім, ні... он воно, миле жіноче личко під кипарисом, в затінку,— і личко заплакане...
Та це ж невольницький ринок!.. Козаки натрапили на невольницький ринок...
Обсаджений навкруги розкішними пірамідальними тополями й стрункими, темними, гостроверхими, немов сумуючими кипарисами, що кидали рівні тіні в напрямку палючих променів південного сонця, весь залитий яскравим світлом цього палючого світила, яке сяяло діамантами в срібних струменях і бризках фонтанів, цей майдан — майдан сліз— являв собою строкату картину, яку неможливо передати ніякими фарбами, бо тіні й барви, похмурі та яскраві, весь час рухалися, мінилися. Саме була торговиця — огляд невольників і невольниць, показ їх якостей — вихваляння їхньої сили, витривалості чи краси, балачка, крик, сміх, дикі звуки базарної татарської музики,— і серед усього цього тихий жіночий плач і така ж журлива мелодія невольницької канти...
Козаки впізнали цю канту, цей знайомий їм з дитинства невольницький плач, під звуки й гіркі слова якого вони плакали колись, іще маленькими хлопчаками, у себе на батьківщині. Біля ридаючої під кипарисом дівчини й напівголого гарненького хлопчика стояли татари і, показуючи на них пальцями, про щось палко сперечалися. А посеред майдану, коло головного фонтана, на самому осонні, в страшному лахмітті сидів старезний дід з глиняною мисочкою на колінах, в якій лежав недоїдений огірок і. шматок черствого хліба. Видно було, що дід був сліпий; він тільки-но привселюдно пообідав огірком і поданим йому кимось шматком хліба, а потім, перехрестившись на схід сонця, почав пити з глечика воду, що її набрав якийсь засмаглий і босоногий татарчук з басейну та подав старцеві. Навколо нього, з'юрмившись, стояли скуті по двоє і по троє невольники, які нещодавно пригнали на каторзі вантаж з міста Козлова. їх, наче волів, що сходили в ходку за сіллю й відробили своє, тепер вигнано було на кафський ринок для перепродажу з баришем, бо в Кафі невольники були дорожчі, ніж у Козлові-Євпаторії.
— Скільки ж ви років тут у неволі, старче божий? — запитав жебрака один із невольників.
— Був тридцять літ у неволі, а тепер тридцять без року у великій пригоді,— посміхнувся старий.
— Скільки ж вам, дідусю, було років, коли вас татари забрали?
— На двадцятому році взяли.
— А ви ж тоді не сліпі були?
— Ні, видющий був.
— А коли ж ви очі втратили?
— Перед самою волею,— знов посміхнувся старий.
— Як же се так, дідусю?
— А так: як схотів я волі, то втік одного разу з галери, а мене впіймали та ще в гірші кайдани закували... Я втік удруге — ще гірше було... А як на тридцятому році втік утретє, мене впіймали й очі викололи... З того часу я і став вільний: двадцять років носив воду, а коли став недужий та старий, вигнали мене, як собаку, геть з двору, і ось уже десятий рік, як я старцюю.
Дивлячись на цю живу руйну, невольники сумно похитували головами. Кожному здавалось, що й на нього чекає така сама гірка доля.
Сагайдачний та Олексій "Попович слухали цю розмову, пропхавшись у натовп, і обох хвилювали свої думи. Сагайдачному думалося, давно думалося, що рано чи пізно, якщо тільки бог продовжить йому вік, він зруйнує це розбійницьке гніздо, весь цей Крим; знищивши на всьому півострові і сам слід татарського панування, він перенесе Запорозьку Січ сюди, у Крим, розмістить її там, де колись було місто Корсунь і де Володимир прийняв хрещення. Старому мрійникові здавалося можливим, збільшивши запорозьке військо до ста тисяч, а то й до двохсот, до трьохсот тисяч, оселити свій кіш біля тієї найбагатшої у світі бухти, яка заходить у землю біля Корсуня (тепер Севастопольська бухта), і звідти нищити поганців, вигнати турків з Анатолії, з усього чорноморського узбережжя, а потім перенести з Києва митрополичий престол — легко сказати! — у самісінький Ца>р-град. Геть усіх турків з християнської Європи!
А Олексію Поповичу згадалося, як і він був тут, у цій Кафі, в неволі і бачив цього діда, що вже й тоді був такий же старий і все співав своїм надтріснутим голосом невольницьких та інших козацьких дум, а татари, слухаючи й нічого не розуміючи, подавали, жаліючи його, хто дрібну монету, хто шматок хліба або дешеву городину.
— Якої ж вам? — долинула до них знову розмова старого з невольниками.
— Та невольницької ж, старче божий.
— Добре, заплачу й невольницької...
І старий, обмацавши навколо себе землю, знайшов свій нехитрий інструмент, змайстрований з якогось дерев'яного ящика й перетягнутий струнами, що накручувалися на вбиті з одного боку ящика кілочки. Він торкнувся струн, прислухався до їх безладного деренчання, покрутив кілочки, настроїв свої саморобні гуслі й, піднявши до неба виколоті очі, що вже давно витекли й закрилися, завів щось хрипке, жалісне, хворобливе.
Невольники побожно перехрестилися, немов це почалася обідня або сумна літія.
Ледве чутний, деренчливий бренькіт, дерев'яні звуки інструмента, скрипучий і жалісний голос старого, який похитувався то в один, то в другий бік, здавалися юрбі нещасних українців такою божественною мелодією, а слова пісні, що западали кожному в душу і лягали єлеєм на змучене й наболіле серце,— такою священною, надгробною літанією, що в багатьох із них по виснажених обличчях текли сльози. Вони мимоволі поглядали на свої кайдани, на ремені, на цю сирую сирицю і на потерті залізом ноги.
Раптом сліпий співець, який дедалі тихше перебирав струни своєї скрипучої коробки, зовсім змовк; коробка впала з його колін на бруківку, і *він, закривши обличчя руками, заплакав, як плакали й невольники, що слухали його.
— Нічого, дітки, потерпіть,— сказав нарешті старий,— може, Сагайдачний і до нас з козаками прийде...
Сагайдачний мимоволі здригнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть здалося, що сліпий повернувся в його бік.
— Та щось нічого про козаків не чути на морі,— тихо мовив хтось.
— Як не чути, то почуєте,— повчально відповів сліпий.
— Дай, боже!
— Пошли їх, пресвятая покрово!
— Вони прийдуть! — глухо пролунав чийсь незнайомий голос.
Усі здригнулися, сполошилися. Оглядалися навколо, але нікого не бачили, крім татар, які горлали й товклися по всьому майдану.