Одягнувшись зовсім по-татарськи й сховавши під татарську шапку свою сиву чуприну, Сагайдачний на хвилю задумався, а тоді звернувся до свого джури, що стояв коло нього:
— Ану, джуро, подай мою булаву.
Джура метнувся з чердака і незабаром вернув з гетьманською булавою в руках. Сагайдачний, узявши з його рук знак своєї гетьманської достойності, високо підняв його над головою.
— Панове отамани і все славне військо запорозьке!— гучно, виразно промовив він до всієї флотилії,— Якщо я завтра вранці не повернувся до вас, чого борони боже, то добувайте без мене славне місто Кафу і самі обирайте собі батька, а тепер без мене нехай гетьманує пан писар.
І він передав свою булаву Мазепі.
Через кілька хвилин татарський каїк під рівні помахи весел швидко помчав від козацької флотилії. В каїку сиділи Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович.
Козаки довго проводжали очима цей невеличкий човен, поки він не перетворився на муху, а тоді на ледь помітну чорну цятку і нарешті зовсім зник з очей у туманній далечині.
Каїк тим часом поволі наближався до Кафи. Все виразніше й виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських схилах похмурі шпилясті башти фортеці, що півколом спускалися до моря, з їх чорними, наче роззявлена паща звіра, віконцями й бійницями. Нижче тяглис'я, звиваючись гадюкою і роблячи круті заломи до гори, такі ж похмурі зубчасті міські мури із залізними гаками, на яких часто вішали за ребра християнських полонених за якусь провину; кості їхні часом цілими скелетами, об'їдені червою й птахами, довго висіли й торохтіли од вітру. З-за цих похмурих стін виглядали мечеті з їх круглими, ніби окатими, банями, тонкі, наче голки, мінарети з позолоченими півмісяцями вгорі й вузькими чорними довгастими віконцями внизу. Звідти ж, з-за стін, визирали розташовані по схилу гори у вигляді амфітеатру будиночки з пласкими дахами, обплетені густими гірляндами в'юнкої зелені і часом сховані в затінку темних, іконоподібних, ніби вічно задуманих кипарисів.
Для українця це було справді казкове видовище, що лякало своєю новизною... Серце в козаків чомусь так і стискалося, коли вони гляділи на це диво...
А стискалося воно ось чому... Біля кафської пристані стояло безліч кораблів, галер, каторг та інших суден. Небачені, всіх кольорів і розмірів прапори й прапорці на верхівках щогл і на снастях маяли в блакитному повітрі, наче казкові птахи чи змії. Видно було чужих людей, чужі обличчя, дивний, небачений одяг. Чувся гомін незнайомих мов... Але різкіше за все, дошкульніше брязкали недалеко від пристані якісь ланцюги... На чому вони?.. На кому?.. Хто це брязкає?..
Козаки поглянули навколо й побачили величезну, чорну і неповоротку, як черепаха, турецьку галеру, на якій біля кожного кочега стояли й сиділи, скуті часом по двоє, галерники, прикуті до того ще й брязкітливими кайданами до сидінь, і невтомно змахували веслами,— галера тягла на буксирі кілька суден з Анатолії, навантажених важкими товарами. Вдивившись у галерників, які, обливаючись потом, працювали, мов воли, козаки пізнали їх і затремтіли від жалю: вони пізнали в них бідних невольників, здебільшого своїх козаків, а також москалів і ляхів... Козацький елемент все ж переважав... Це були не люди, а якісь страшні привиди з довгим волоссям і бородами, майже зовсім голі, з залізом і ременями, які в'їлися в кості, бо тіла на них майже не лишилося... Вони працювали, як автомати, плавно похитуючись назад і вперед, а поміж ними ходили турки-пригінчі й коли бачили, що котрийсь із них, знемагаючи від непосильної роботи, голоду чи безсоння, нерівно веслував, то били його по голих плечах, по спині і по закудланій голові крученим ременем із сириці або гнучкою червоною таволгою... Невольників було на галері повнісінько — старі, з сивим, навіть пожовклим від часу волоссям і бородами, і молоді, з голими ще підборіддями, але вже постарілі від горя й фізичних страждань... Коли хльоскала в повітрі червона таволга і впивалася в голе тіло невольника, він не смів навіть відвести рук од весла, щоб інстинктивно схопитися за побите місце, а тільки звивався усім тілом і кидав жалібний, безнадійний, сповнений німого докору погляд до цих прекрасних, але таких же німих і безжалісних, як турецький пригінчий, небес...
— Мати божа! — вирвався мимоволі стогін з грудей старого Небаби, а по загорілих щоках Олексія Поповича котилися сльози й падали на його татарську куртку.
Лише Сагайдачний ніби не помічав галери й не дивився на неї: він сидів похмурий, мовчазний, втупивши з-під густих чорних-чорних — при сивих вусах — брів нерухомий погляд на пристань.
— Не дивіться на галеру,— тихо сказав він,— може, який невольник пізнає кого та ще від радості крикне.
І Небаба, й Олексій Попович одвернули очі від жахливої картини невольництва. Галера помалу рухалася далі, а в повітрі і в душах наших козаків усе ще кричало й плакало брязкітливе залізо кайданів...
Обминаючи найрізноманітніші судна, над якими стояв неймовірний гамір незнаних мов, козаки були вражені якимись особливими гармонійними звуками, якоюсь стогнучою мелодією, що ніби лилася з глибини душі. Гляувши в напрямку цього мелодійного стогону, вони побачили нову партію невольників, які дуже відрізнялися зовнішністю від щойно бачених ними. Ці були, здавалося, ще більш обідрані, ще голіші, якби це тільки можливо було, і здебільшого русяві та руді, і що особли во впадало в око — це личаки в них на ногах; що це вже були за личаки, із чого сплетені — про це нема що й казати; але все ж це було щось подібне до личаків. На кожного з них було надіто, як на запряженого коня, шкіряний хомут, а від хомута йшла вірьовка до линви, якою тягли величезну посудину, навантажену камінням. У кожного на ногах брязкали ще й кайдани, але такі вузенькі, що ноги схомутованих невольників могли робити тільки маленькі кроки. їх було нахомутовано біля линви кілька смиків, і вони, похитуючись у такт, опустивши додолу голови й руки, що теліпалися, наче паралічні або вивихнуті, стогнали змученими грудьми: "Эй, дубинушка, ухнем!"
Коло них теж йшли пригінчі й шмагали то одного, то другого...