Козаки, звиклі боротися з цією скаженою стихією на дніпровських порогах, де їхні вутлі чайки так само кидалися з висоти в безодню, крутячись на спіненій поверхні, наче сухе листя, а потім вихоплювались на сиві буруни водопаду, тепер відчайдушно боролися з оскаженілим морем і працювали всі як один. Стерничий і веслярі сміливо відбивалися від стрімких бурунів, перерізуючи гребені водяних гір і падаючи у водяні провалля, щоб знову злетіти на сиві гриви гасаючих по морю потвор, а все інше товариство працювало коряками, відрами, шапками, вичерпуючи воду, що заливала чайки... Удари й гуркіт грому, рипіння й тріскання дерева— весел, стерен, чердаків, снастей, гук і клекіт моря, свист вітру, підбадьорливі крики старих козаків — все це зливалося в один неймовірний концерт, в якусь пекельну музику, що від неї і в найсміливіших ворушилося на голові волосся...
Та буря видимо перемагала. У нещасних веслярів руки відмовлялися служити. Деякі весла вирвало з ослаблих долонь і понесло в море, деякі розбило на тріски. Вода в чайках все прибувала—спочатку по кісточки, потім усе вище й вище...
— Господи! Гинемо! — залунали розпачливі зойки.— Милосердний боже, поможи!
— Затули безодні свої, отче вседержителю! Покарай мене одного! — впавши на коліна і знявши руки до грізного неба, молився Олексій Попович.— Я один грішний!
— Братці! Панове! Висповідаймося богу милосердному! — чулись звідусіль голоси разом із ревом бурі.
— Сповідай нас, батьку! — кричали з інших чайок.— Сповідай, отамане! Потопаємо!
Сагайдачний чув ці розпачливі зойки. Він бачив, що мужність починає покидати його хоробре військо і якщо воно підкориться цій фатальній миті, то все пропало. Треба було будь-що підтримати дух козаків, які втратили надію й енергію. Знаючи добре звички моря, він знав також, що ця скажена буря як зненацька налетіла на них, так само несподівано повинна і вщухнути... От-от має ущухнути... Він це знав, він це бачив по змійках блискавиць, по глухих ударах грому... Але треба вистояти в цю останню мить — треба підтримати товариство, що занепало духом... Він добре був знайомий також із забобонами людей, з якими прожив півстоліття: це були діти, які вірили казкам... Він бачив, що всім їм у цю жахливу мить згадалася дума йро бурю на Чорному морі, дума, яку співали кобзарі по всій Україні і до якої всі ставилися з глибокою вірою, наче до євангелія... І він зважився діяти відповідно до того, про що розповідається в думі, тим більше, що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що йшлося в думі,— і він вирішив пожертвувати однією людиною заради врятування всього війська...
Враз наважившись, він,зійшов на чердак і, тримаючись за балясину, гучно, словами думи, промовив:
— Панове браття мої і дітки! Слухайте! Може, хто між вами великий гріх за собою має, що зла хуртовина на нас налягає, судна наші потоплює... Сподівайтеся, панове, милосердному богу, Чорному морю, і всьому війську дніпровому, і мені, отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів за собою знає, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє]
Багато хто впав на коліна й зняв руки до неба.
— Я грішний! Я найбільше гріхів знаю! —чулося з усіх боків.
У цю мить виступив Олексій Попович. Він був блідий, мокре волосся спадало йому на чоло, по щоках текли сльози. Чесний зроду, але запальний, нестриманий, він був' жертвою свого гарячого серця. Він став п'яницею, паливодою, з усіма сварився; але він і легко мирився й зберіг у собі чесне серце, що частіше доводиться зустрічати в п'яниць, ніж у непитущих...
Він наважився пожертвувати собою,' і пожертвувати так, як про це сказано в тій же знайомій усім думі.
— Браття! Панове! — гукнув голосно він.— Я той грішник великий — мене карайте... Добре ви, браття, вчините, коли червоною китайкою очі мені зав'яжете, до шиї білий камінь причепите, карбачем ударите, в Чорному морі втопите... Нехай я один загибаю, війська козацького не загубляю...
З подивом, страхом і жалем дивилися на нього товариші, не помічаючи, що буря й без того вщухає, грім віддаляється все далі й далі, злива стихає...
Виступив вусатий Карпо, який переміг тура: він був приятелем Олексія Поповича.
— Як же, Олексію,— сказав він теж словами думи,— ти святе письмо у руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре научаєш, який же ти за собою найбільший гріх знаєш?
Попович глянув на нього й сумно похитав головою.
— Е! — сказав він.— Як я із міста Пирятина, брате, виїжджав, прощення у батька з матір'ю не брав, і на свого старшого брата великий гріх покладав, і близьких сусідів— хліба-солі безневинно позбавляв, дітей малих, вдів старих стременом у груди штовхав, проти церкви, дому божого, проїжджав, шапки з себе не здіймав. За те, панове, великий гріх за собою знаю і тепер загибаю. Це, панове, по Чорному морю не буря бурхає, а отцева та материна молитва мене карає.
Усі слухали його дуже уважно, серйозно, побожно, ніби це була проповідь у церкві, читання святого письма. Лише Сагайдачний, побачивши, що буря вже майже стихла й небезпека для його флотилії цілком минула, ховав посмішку під сивими вусами й вирішив довести до кінця це — тепер уже комедійне — дійство. Але він не хотів уже занапащати людину, а вчинити лише відповідно до народного забобону: кинути в пащу розлютованого моря кілька крапель людської крові.
— Панове, браття й діти,— голосно мовив він,— добре ви дбайте, Олексія Поповича на чердак внво-джайте, у правої руки палець мізинець відрубайте, християнської крові в Чорне море впускайте... Як буде Чорне море кров християнську пожирати, то буде на Чорному морі супротивна буря стихати.
Дивіться, панове, вже й тихо стало! — раптом вигукнув Грицько, опам'ятавшись.
— Чи ти ба, і справді тихо.
— Слава тобі, господи, слава милосердному богу!
— Ведіть, ведіть Поповича! Рубайте йому пальця!" — кричали інші.
Олексій Попович сам зійшов на чердак, перехрестився на всі чотири сторони й поклав мізинець правої руки на перекладину балясини... Тут-таки стояв і Небаба... Вія витяг із піхов шаблю, обтер її мокрою полою і перехрестився:
— Боже, помагай— р-р-раз!
І кінчик пальця впав з балясини, стукнувся об борт і впав у море. Закапала в море і кров козацька.