— А ви б його без біди, як тура...
І запорожець багатозначно підморгнув.
Конашевич-Сагайдачний...
Що це була за особа — Конашевич-Сагайдачний?..
На Дністрі, в місті Самборі, жила собі жона благочестива, удова старенька, на прізвисько Сагайдачиха. Було в неї єдине чадо улюблене — синок Петрусь. Це був хлопчик тихий слухняний, хоч нерідко засмучував матір дивними вибриками, які полягали в тому, що він частенько пропадав цілими днями й тижнями, а потім з'являвся де-небудь верстов за сто, а то й.більше, або з почаївськими та київськими прочанами. Коли мати було питала його: "Де ти, синку, пропадав?" — він од-повідав, що або ходив до рахманів, або шукав, де кінець світу, або, врешті, розпитував старців, де живе Вернигора,— і стара, бувало, тільки об поли вдариться руками. Все, що Петрусь чув чудесного й таємничого, все це він хотів сам бачити. Чув він якось, що живуть десь незнані люди, якісь рахмани, і що знайти їх можна в такий спосіб: коли буває в людей Великдень і люди їдять крашанки, то якщо кинути від свяченого яйця шкаралупу у воду так, щоб вона не потонула в річці, то шкаралупа ця попливе річкою, буде плисти день, два, три, може з тиждень чи й більше, і допливе, нарешті, до рахманського царства. І от тоді, коли рахмани побачать, що припливли до них шкаралупи від крашанок з того світу, тоді і в них почнеться Великдень. От, наслухавшись цього, Петрусь Сагайдачний одного разу й кинув на Великдень шкаралупу з яйця в Дністер — і зник із Самбора: він пішов берегом Дністра слідом за шкаралупою, що пливла за водою, звісно, губив її з очей і все йшов, поки знайомі чумаки не зустріли його на дорозі й не привезли до матері. Таким же чином він шукав і кінця світу, і таємничого Вернигору, про якого він чув, що той горами вергає.
Стара Сагайдачиха, журячись сином, казала про його дивацтва на сповіді самому батюшці, і батюшка заспокоїв її, що хлопчик недарма шукає кінця світу, що йому так від бога дано, що в отроцтві, через нерозуміння своє, він шукає рахманів і Вернигору, а коли змужніє, то стане угодний богові і буде істину шукати; що тому його слід оддати в книжну науку,— і процвіте розум хлопчика, яко сухий жезл Ааронів,— сказав у кінці батюшка і, побачивши після того Петруся, погладив його по голівці й мовив, усміхаючись: "Бути тобі Верниго-рою".
Тоді Сагайдачиха, відслуживши на дорогу молебень, відвезла свого улюбленця в Острог і віддала в тамтешню школу. В школі Петрусь учився добре, але також відзначався різними вибриками: то дивував учителів надзвичайною кмітливістю, розумінням предмета науки й випереджав усіх знаннями, то раптом починав лінуватися, пропадав цілими днями, блукав невідомо де і потім знову з'являвся. Коли наставники питали його, де він пропадав, юний Сагайдачний неохоче відповідав, шо він ходив у пустиню, шукав бога, постався, сподіваючись, що йому явиться біс для спокуси, але біс не являвся, і таке інше. Тим часом наставники не могли не бачити, що він був дуже богомольний, багато читав священних книг, багато знав, і сподівалися, що з нього вийде пустельник. Та вийшло не те — юний Сагайдачний пропав, так-таки пропав безвісти.
Де він пропадав — ніхто не знав: одні гадали, що пішов на Афон, де віддавна спасався його земляк Іоанн через свою письменність і незвичайну набожність вій з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя.
Через багато років сталося таке. На спаса в місті Черкасах, на ринку, серед святково вбраного поспільства, серед статечних міщан і довговусих козаків, серед строкатої молоді — парубків, дівчат, молодиць і дітвори, серед навалених на майдані куп кавунів, динь і огірків, серед возів з яблуками, сливами й грушами походжав собі самотньо невідомий обідранець, бідний козак-нетя-га,— таким він здавався усім навколо: чи то бурлака — попихач жидівський, якому в житті не щастило, чи то п'яниця козак, чи то гольтіпака свинопас і волопас, який забрів на ринок, не маючи в кишені ні шеляга, щоб купити собі святкове яблучко або свічку богові поставити від свого сирітства. На бідному козакові-нетязі, як говориться в думі, метлялися три сиром'язі — три гатунки дрантя: опанчина рогозовая — тобто сплетена з рогози, схожа на погану, драну рогожину; друга на ньому прикраса — поясина хмельовая, пояс, скручений із зів'ялих батогів хмелю; ще на козакові прикра^ — чобо-ти-сап'янці, та такі, що крізь них видно п'яти й пальці: "Де ступить — босою ногою слід пише..." Отакйи-то був молодець! Мало того: ще на козакові красувалася смушева шапка — шапка-бирка, зверху дірка, хутро давно облізло й околички теж, як кажуть, чортма — взагалі шапка на диво всім "дощем покрита й вітром на славу козацьку підбита".. Та молодець ходить собі гордо, спльовує через губу й навіть зухвало поглядає на якихось пишних трьох чи то ляхів-панів, чи то козаків, які корчать із себе ляшків-панків і навіть трохи ляхом вирубують, тобто намагаються говорити по-польськи: одне слово, це були справжні дуки-срибляники, багачі, значні козаки.
— А чи не піти нам, шановні панове, до шинкарки?— сказав один із дуків, скоса глянувши на обідранця-нетягу.
— До Насті Горової, шинкарочки степової? — спитав, осміхаючись, другий дука.
— А-хоч би й до Насті,— відказав перший.
— Добре, панове! У неї такий є запридух-горілка оковита, що аж очі рогом лізуть від єдиної чарки,— докинув третій.
Нетяга начебто й не чує цього, та й щез поміж возами з яблуками та грушами.
Однак, коли дуки ввійшли до шинку й привіталися з гарною молодою шинкаркою, яка показала їм усі перлові зуби з-за коралових губенят, вони помітили, що обідранець-нетяга був уже тут: він стояв скромно біля палаючої печі, і, певно, сушив біля вогню свою недавно намоклу під дощем шапку, яка, здавалося, от-от розлізеться зовсім.
Хоча, за народним звичаєм, ті, що ввійшли в шино пізніше, й повинні були привітатися з тим, хто зайшов раніше, хоч би який він був голодранець і навіть п'яниця, однак пихаті дуки цього не зробили й поважно посідали за стіл.
— Гей, Насте-серце!—сказав старший із дуків.— Давай нам меду і доброї горілки!
— Якої ж, паночку, вам горілки дати,— защебетала шинкарка, брязкаючи намистом та мідним хрестом на повних грудях,— простої чи оковитої?