Таким чином, через дивний збіг ідей та обставин друкарня — знаряддя єзуїтської пропаганди в південній Русі — стала знаряддям цілком протилежної їй ідеї — знаряддям козацької незалежності: єзуїтська книга, надрукована в острозькій друкарні, побивала народність і віру України; а козацька куля, відлита з латинсько-польського шрифту тої самої друкарні, руйнувала не лише зведену єзуїтами будову окатоличення південно-руського народу, але й саму державу, що дала притулок цим розбійникам церкви Христової.
— Що ж це таке?— дивувався старий Омелько, крутячи пальцями чорненьку бляшку.
— Та літера ж дядьку,— відказав Хведько.
— Яка мат-тері її — літера? Оце горобине очко?
— Ні, дядьку, не горобине очко, а літера о, он. Несподівано загавкав Рябко і кинувся до воріт.
— Цуцу! Рябко!— почулося за воротами.
Собака радісно закрутив хвостом і гайнув у підворіття.
— Кого бог несе?— повернувся до воріт Омелько. Глянула в тому ж напрямку і його старша онука й
спаленіла: собачий нюх і дівоче серце вгадали, хто йшов...
Відчинилася хвіртка, і в двір зайшло двоє знайомих уже нам парубків — ті, що їх запряжено було в біду патера Загайла і один з них іржав, жеребцем, а другий попереджав патера, що буде хвицатись...
— Гі-гі-гі-гі!— раптом заіржав один із прибулих, кремезний гарний парубок з сірими веселими очима, і заіржав так добре, що навіть Рябко здивувався й хотів було загавкати, та схаменувся, збагнув, що той жартує, і ще швидше закрутив хвостом.
— Гі-гі-гі-гі!—знов заіржав веселий парубок.
— Тю на тебе! Що ти, з глузду з'їхав, чи що?— здивувався Омелько.
— Ні, дядьку, я оконячився,— відповів веселий парубок.
— А, мат-тері твоїй!.. Як це оконячився?
— Конем став, дядьку, от і іржу по-жереб'ячому.
— А я хвицаюсь; не підходьте до мене, задом вдарю,— сказав і другий парубок, смаглявий хлопчина з чорними бровами, що зрослися на переніссі.
— Та тю на вас, гаспидські діти,— сердився Омелько. Усі наблизились до прибулих і з подивом поглядали
на них. Гарненька старша онука Омелькова крадькома поглядала на веселого парубка, і в очах її спалахувала ніжність. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і теж усміхалась, шепочучи:
— От дурні — молоді ще, веселі... Парубки розказали, що з ними трапилось. Вусатий козак насупився.
— Ось до чого дійшло,— тихо бурмотів він,— людей хрещених на коней обертають...
— За що ж се вас отак? — спитав він, помовчавши якийсь час.
— Та що в неділю до костьолу не пішли, а пішли до церкви.
Гарненька дівчина, знай, поглядала крадькома на Грицька, який безтурботно розповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, як коняку били нагайкою. Кілька разів загорілі щоки її спалахували рум'янцем —• від сорому та обурення.
— А чи нема у вас, бабусенько, чого-небудь мокрого?— раптом звернувся Грицько до старої Омельчихи,
Старенька лагідно усміхнулася.
— Мокрого, хлопче?
— Та мокренького, бабцю, коней напувати.
— То чого б тобі, хлопче. Сирівцю?
— Та сирівцю, чи що, афї мокреньке та холодненьке.
— Добре, хлопче... Ану, Одарю, біжи хутенько в льох наточи сирівцю,— звернулася старенька до онуки.
Поки ходили за сирівцем, усі перейшли в холодок, і Омелько знов узявся постукувати шилом то по чобо" ту, то по колодці.
— Невже й оцей чоботище буде возити поганців, мат-тері їх?— з образою в голосі запитав він.
— Буде, дядьку,— відповів, сміючись, Грицько. Омелько подивився на нього докірливо, а вусатий запорожець сердито крекнув.
— Пани й ксьондзи кажуть, що нас на те бог створив, ми, бач, бидло, худоба,— вів далі Грицько.
У цей час Одаря, задихана й розчервоніла, підійшла до нього і, подавши велику миску з пінистим сирівцем, уклонилась. Грицько, взявши обома руками миску, підморгнув.
— Ану, Юхиме,— глянув він на товариша,— перехрестись за мене, а я за тебе вип'ю.
— А цур тобі!— відбувся жартом Юхим.— Коні без хреста п'ють.
Тим часом запорожець дістав з кишені своїх широких штанів люлечку й кисет з тютюном, повагом натоптав люлечку, дістав кресало, мовчки викресав огню, поклав тліючий трут у люльку, закрив її мідною, з прорізами, покришечкою, що висіла в нього на реАмінці разом з кривою голкою для чищення люльки, потягнув і випустив з-під суворих вусів струмінь синього диму, сплюнув набік і подивився своїми маленькими лукавими очима на парубків.
— А хочете, хлопці, я вас навчу, як на панах та на ксьондзах їздити?— повагом промовив він.
Усі глянули на нього — хто з посмішкою, хто здивовано.
— Навчіть, дядьку,— усміхнувся Грицько,— ото б поїздив на чортовому Загайлі!
Запорожець знову потягнув люлечку, випустив синій димок і сплюнув.
— Гаразд, навчу... Тілько цього вчать у нас на Запорожжі,— процідив він крізь зуби.
Парубки перезирнулись між собою. Гарненька Одаря глянула на них і спустила додолу очі; рум'янець помітно сходив з її жвавого, тепер ніби застиглого личка... Запорожець знову пустив струмінь диму...
— Ходімо зі мною на Низ, у Великий Луг. Великий Луг буде вам батьком, Січ — матір'ю, а я буду вашим дядьком,— вів далі запорожець.
Парубки знову перезирнулись нерішуче... Омелько мовчки, сердито стукав по чоботу...
— Добре, дядьку, ходімо,— сказав Грицько, труснувши головою, і глянув на Одарю.
Дівчина стала бліда на личку, мов нежива...
Слова запорожця зробили своє діло.
Коли другого дня вранці патер Загайло наказав своїм гайдукам знову запрягати хлобів у біду, щоб далі їхати по парафії, йому доповіли, що хлопи зникли — двоногі коні патера як у воду впали. До того ж марша-лок князя Януша з великим збентеженням доповів його мосці, своєму ясновельможному панові, що вночі із стайні хтось викрав найулюбленіші скакові коні його милості князя, що і в місті сталося щось незвичайне, бо вночі з різних закладів князевих, в тому числі й з друкарні, зникло кілька хлопів. Ходили чутки, що причиною цьому був якийсь волоцюга, вусатий запорожець, що вештався в місті й підбивав хлопів тікати на Запорожжя, і що це був емісар завзятого козацького розбійника Конаше-вича-Сагайдачного, який потай вербував молодь у свої кляті ватаги.
Ця звістка розлютила князя Януша, і він наказав тут-таки, біля самого ґанку свого палацу, розкласти "на коберці" і відшмагати канчуками кількох панків із своєї палацової шляхти, які ще досі не проспалися після вчорашньої гулянки, і в той же час звелів негайно відправити загони міських козаків і жовнірів за зухвалими втікачами,