Аксак стиснув руку Конашевичеві і поклав перед ним на столі гаманець з червінцями.
Петро був зворушений:
— Спасибі, ваша милість, за таку ласкавість і признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милість вибачити мені, як я коли недоладним поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрість. Та маю ще одну просьбу до вашої милості — я бажав би ще раз побачити моїх любих учнів та попрощати їх.
— Гаразд! Я вволю твому бажанню і привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архімандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх
діток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годі мені діток без науки лишати.
— Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нічого про це з ним не говорив, бо я не сподівався такого нагального кінця.
— Я з ним мушу поговорити, — каже Петро. — Я хочу, щоб він не вживав іншого старого методу навчання, бо мій метод показався добрий.
— Спасибі вашмосці, — каже Аксак, — це новий доказ приязні. Тепер моя рада для вашмосці така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втікай звідси при першій нагоді, бо і тут, під крилом отця архімандрита, ти не зовсім безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
— Я подбаю, що в найкоротшім часі пан Конашевич буде звідсіля вивезений в таке місце, куди польська рука не досягає.
— Чи можу спитати — куди? — каже Аксак.
— Не роблю з цього перед вашою милістю секрету: на Запорожжя.
— Але його пильнують і окружають Лавру шпигами.
— А я пильную їх.
На другий день по обіді привіз Аксак хлопців попрощати пана Конашевича. Вони були заплакані. Зараз повисли Петрові на шиї і стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петрові аж сльози в очах стали. Він став їм пояснювати, що сталося, що він зробив, що йому за це грозить, отож мусить втікати. Його засудили б на смерть, коли б піймали, і батенько би його не зберіг.
— Вас, мої любі, я ніколи не забуду і запевняю вас, що незадовго я тут буду знову і вас навідаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все і кожному говоріть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обіцяєте мені це?
— Обіцяємо і все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнімати і цілувати.
З хлопцями приїхав і Антошко і аж сюди забіг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далі, утираючи сльози рукавом, поцілував його в руку і каже:
— Хай пан Конашевич і мене візьме з собою, я буду вам вірно служити, мов пес.
— Ти, хлопче, не є власновільний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тоді Антошко кинувся Аксакові в ноги і став жебоніти:
— Ваша милість, ласкавий, добрий пане, пустіть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вічно буду дякувати і господа за здоровля вашої милості просити.
О. архімандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далі каже:
— Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичеві до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирішої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
— Не можу тобою, хлопче, подарунків робити, бо ти не кінь, а людина, але я тебе освободжую з підданства і пускаю на волю. Хочеш, то їдь собі з богом.
Антошко став тепер плакати з радості і плескати в долоні, мов дитина. Він цілував одежу Аксака, цілував усіх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидів тим часом за столом і писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак і передав, не рахуючи, о. архімандритові.
— Даю це, ваша милість, на народну ціль, на школу, як мою лепту. Мені грошей не треба. Як приїду між січове братство, там мені усе дадуть, чого мені буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, і тепер посиплються гроші, мов з рукава.
— Ні, Петре, — каже о. архімандрит, — усього від тебе брати не можу, бо ти ще не на Січі, а лиш що в дорозі, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобі буде треба. Половину візьми назад, а коли тобі поталанить, то додаси опісля.
Архімандрит розв'язав гаманець і став відчислювати половину.
— Не можу я дати себе засоромити вашмосці, — каже Аксак. — Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стільки. — Він поклав другий гаманець на столі о. архімандрита.
— Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна піде слідом за вами, тоді матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде і руська академія.
Аксак від'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурів.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далі, і чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кілька днів покликав о. архімандрит через інока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловік з довгим чорним вусом. Широкоплечий і з сильними, мов довбні, руками. То був буцім козак, буцім міщанин у простій старій одежі, дуже замараний. Від нього заносило свіжою рибою.
— Це, Петре, твій провідник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловік певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Він тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канівці вже тобі порадять, як на Січ дістатися. Тобі треба знати, що Канів і Черкаси — то найпевніші козацькі гнізда.
— Як ваша милість так приказали, то так цьому і бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав і голову покласти, — каже Артим.
— Коли ж їдемо?
— Сьогодні вночі. Мій байдак добрий і певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стріла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
— Цікавий чоловік. Звідкіля він тут узявся? Та ж тепер козаків сюди не пускають.
— Але в городі риби треба, і його пускають, розуміється, не без хабарчика для стражників у пристані. На ті хабарі даю я, бо цей Артим привозить мені листи з того боку від козаків та міщан. Він хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з діда-прадіда, для нашої справи усією душею щирий. Я дуже рад, що він у добрий час у мене з'явився, а то певнішого перевізника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як він тебе сховає, то будеш безпечний. Він вже знає, хто ти є.