— Я вас, гільтаї, бунтівники, кляті шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.
Та його таки ніхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.
Уніатський вікарій пінився зі злості, а далі сам пішов до криласа і став співати.
А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанів, аж його покривавили. Кров текла йому з носа і губи та спливала по ризах.
Народ став гомоніти і відгрожуватися. Та ніхто не посмів зачіпати узброєних пахолків.
Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипів. Злість аж підкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної огорожі і виломив кола.
— Гей, люде, кияне, народе православний! І не сором вам дивитися бездільно на такий злочин?
З ломакою в руках кинувся на пахолків і бив, мов ціпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу і про свої палаші забули. Народ отямився.
— Гей, люде, не даймося, між нами козак Петро. Затріщала церковна огорожа. Міщани ламали коли і рушили Петрові на допомогу. Вони страшно роззвірились. Побивши пахолків, кинулись цілою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласі на смерть і виволокли збите тіло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.
Піп, побачивши від престола, що це не жарти, покинув правити і сховався під столом у презвитерії. Міщани там його знайшли і поволокли на майдан, страшно б'ючи.
— От тобі, поганче, унія, останній раз ти правиш!
Навіть жінки не остались позаду своїх чоловіків. Вони рвали одежу на побитих на куски і маяли ними в повітрі, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.
Те все сталося дуже швидко. Народ тріумфував. Православного попа умили з крові і хотіли завести в церкву, щоб правив далі. Та піп був такий побитий, знесилений і схвильований, що ледве стояв на ногах.
Один з пахолків вирвався з товпи зразу і побіг на найближчий постій. Звідсіля рушила ціла сила пахолків та жовнірів на Поділ.
Петро, побачивши це, зміркував відразу, що такій силі неозброєні міщани не дадуть ради і не встояться. Він крикнув:
— Люде, врозтіч! Ховайтесь, де можна! Велика біда на вас йде!
На майдані стало тихо. Люде стали розбігатися по хатах. Петро подумав тепер про себе і став утікати. Гайдуки пізнали його, що то звісний усім козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втікав щосили. Він знав, що коли його роззвірені гайдуки догонять, то тут йому і кінець буде. Втікав огородами, перескакуючи плоти, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Міщани, яких він стрічав, кликали:
— Втікай, вашмосць, бо тобі смерть.
Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. І тут зчинився великий галас. Гайдуки хотіли йди далі, та заступила їм дорогу архімандритова гвардія, узброєна в бердиші, списи і шаблі. Петро так задихався, що ледве дух переводив. Але він був урятований.
О. Плетенецький був дуже роздратований цілою тою подією:
— У мене ти цілком безпечний, а що буде далі, то побачимо.
О. архімандритові сказали, що Лавра в облозі, що воріт і всіх виходів пильно стережуть і нікого не хотять з монастиря випустити.
О. архімандрит приказав сказати ватажкові облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стріляти з мушкетів. Петро побачив, як з усіх усюдів виходили озброєні ченці з мушкетами на свої становиська.
О. архімандрит говорив:
— Сьогодні неділя. Як збереться народ до обідні, а побачить Лавру в облозі, то прийде до пролиття крові. Я би цього не хотів, але я жодному ляхові не позволю переступити порога цієї обителі.
Ченці заповіли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архімандрита зачнуть стріляти.
Зараз опісля відчинилися ворота, і гайдуки побачили за воротами дві лаштовані гармати, при яких стояли гармаші у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, і тоді зібраний на площі перед Лаврою народ всипався досередини.
Архімандрит полишив Петра у своїй келії і пішов до обідні. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.
— Годі! Хто сіє вітер — збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в обороні церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православні заносили жалоби до актів гродських на утиски і гвалти уніатів та насильне загарбування майна православної церкви. Це нічого не помогло. Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вічні часи для грядущих поколінь. А поки що треба насильство відбивати силою. Якою мірою міриш, такою буде тобі відміряно. Дарма, що поллється багато християнської крові, аж Дніпро побагряніє, але так мусить бути.
У Києві між уніатами і католиками зчинився великий гвалт і замішання. Занесено жалобу до актів і розпочалося слідство за гвалт на пахолків і за вбиття двох уніатських священиків. Багато людей ув'язнено, та нікому не можна було нічого доказати. Уряд довідався лише, що цілий той бунт підняв відомий усім козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звідтам його не дістане, хіба підступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком із Лаври не перекрався, і тому треба запобігти.
Стали і день і ніч наглядати усі виходи з монастиря. О. архімандрит бачив сам, що якісь підозрілі люде коло мурів Лаври швендяють і пильнують.
Довідався зараз про все і пан Аксак. Він зараз по обіді в неділю поїхав до о. архімандрита.
— Наробив ти мені, вашмосць, великого бешкету на цілий город. Не треба було так дуже гаряче братися за діло, — але сталося. Я, вашмосць, зовсім оправдую, мені дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосці не було би безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими розбішеними юхами оберегти. Впрочім, вони зажадали би суду над тобою. То не що-будь сталося. Вбито уніатського вікарія, і уніати цілу Варшаву порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю і говорю для твого добра. Але що мої хлоп'ята скажуть, як довідаються, що ти вже до них не вернешся? Буде плачу повна хата. Кажу вашмосці одверто, що в тобі я трачу щирого друга і доброго дорадника. За твою щиру службу я тобі сердечно дякую. Прощаюсь з тобою іменем усього мого дому. Останьмо другами і надалі. А ось тобі скромна нагорода за твої труди коло моїх синів.