Дотичні до цієї справи факти настільки ясні, сказав він, що їх ніхто не зважиться поставити під сумнів, і він би тільки просив високоповажного суддю витлумачити листування між його клієнтом і відповідачем, архітектором, щодо опорядження будинку. Він, проте, вважає, що з цього листування можна зробити тільки один-єдиний висновок. Коротко виклавши історію будинку в Робін-Гілі, який він назвав особняком, і розказавши, скільки грошей витрачено на його спорудження, Уотербак провадив:
— Мій клієнт, містер Сомс Форсайт, джентльмен, людина заможна, ніколи б не зважився заперечувати вимог, які б спиралися на законні підстави, але його так обурило ставлення архітектора до спорудження будинку, на який, як то відомо вашій милості, йому вже довелося витратити дванадцять — дванадцять тисяч фунтів! — суму, яка значно перевищувала його попередні розрахунки, що він з принципових міркувань — я підкреслюю це — з принципових міркувань і в інтересах усього загалу був змушений подати цей позов. Заперечення, на яке спирається в своїй обороні архітектор, коли розглянути його хоч трохи уважно, як це я зараз доведу вашій милості, позбавлене всяких серйозних підстав.
І королівський адвокат прочитав листи.
Його клієнт, "людина, що посідає поважне становище", ладен засвідчити під присягою, що він ніколи не дозволяв і навіть у думці не мав дозволяти витрат понад остаточну, ясно визначену межу — дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів; і щоб не марнувати дорогого для суду часу, він зразу викличе містера Форсайта.
Сомс зійшов на кафедру. Він здавався втіленням спокою. Обличчя ледь гордовите, бліде, чисто виголене, брови трохи нахмурені, губи міцно стулені, бездоганний костюм, одна рука в рукавичці. На всі запитання він відповідав трохи притишеним, але виразним голосом. Його відповіді під час перехресного допиту були дуже лаконічні.
— Адже він ужив вираз "за власним розсудом"?
— Ні.
— Хіба ж ні!
— Він ужив вираз "за власним розсудом у межах, зазначених у цьому листуванні".
— І він ладен запевнити суд, що цей вираз правильний?
— Так.
— І як його треба розуміти?
— Буквально.
— І він ладен запевнити, що в ньому немає суперечності?
— Так.
— А він часом не ірландець?
— Ні.
— А чи в нього є освіта?
— Так.
— І проте він відстоює своє твердження?
— Так.
Поки Сомс відповідав на ці, а також багато інших запитань, які раз у раз торкалися "дражливого моменту", Джеймс сидів, приклавши долоню до вуха і не зводячи з сина очей.
Він пишався ним! Він відчував, що за подібних обставин не зміг би опертися спокусі й, відповідаючи на запитання, почав би просторікувати, але його інстинкт підказував, що саме зараз треба відповідати якомога лаконічніше. Проте він полегшено зітхнув, коли Сомс спроквола повернувся і з тим самим незворушним виразом зійшов із підвищення.
Коли черга дійшла до оборонця Босіні, Джеймс подвоїв свою увагу і кілька разів пильно оглянув залу, шукаючи серед публіки самого відповідача.
Молодий Ченкері нервувався: відсутність Босіні ставила його у невигідне становище. Отож він доклав усіх зусиль, щоб обернути його відсутність йому ж таки на користь.
Він побоюється, сказав оборонець, що його клієнта спіткало якесь нещастя. У нього був твердий намір прийти на суд і подати свої свідчення; сьогодні зранку посланець заходив і до контори містера Босіні, і до його квартири (оборонець чудово знав, що вони містяться в одному приміщенні, проте визнав за краще про це не згадувати), але ніде його не знайшов, і він, оборонець, знаючи, як твердо збирався містер Босіні подати свої свідчення, вважає, що з ним сталася якась лиха пригода. Проте оскільки йому не доручено просити, щоб суд відклав розгляд справи, то він, не маючи такого доручення, вважає своїм обов'язком проводити захист. Його основний аргумент, який, на його скромну думку, є вельми вагомий і який його клієнт напевно підтвердив би своїм свідченням, коли б, на превеликий жаль, якісь обставини не завадили йому з'явитися до суду, полягає в тому, що вираз "за власним розсудом" не можна обмежити, перекрутити й позбавити його значення будь-якими іншими умовами. До того ж, на його думку, листування переконливо доводить, що містер Форсайт, незважаючи на свої теперішні свідчення, раніше не збирався відмовитись від своїх фінансових зобов'язань щодо роботи, яку архітектор замовив чи виконав сам. Його підзахисний ніколи і в думці не мав, що між ним і замовником може виникнути такий конфлікт, інакше, як це доводять листи, він би ніколи не взявся за цю роботу — роботу надзвичайно тонку, виконану так дбайливо і з такою майстерністю, що може задовольнити смаки найвибагливішого знавця, заможної людини, людини багатої. Саме це його найдужче обурює, і з великого обурення він дозволить собі вжити, може, надто різких висловів, заявляючи, що цей позов безпрецедентний несправедливістю своїх звинувачень, несподіваністю й безпідставністю своїх вимог. Якби його милість мав нагоду оглянути цей чудовий будинок — він, оборонець, вважав за свій обов'язок поїхати на будову і побачити витонченість і красу оздоблення, виконаного його клієнтом, справжнім художником у своїй всіма шанованій професії,— то його милість, напевно, не потерпів би такої — він не хоче вжити гострішого виразу — такої зухвалої спроби уникнути своїх законних обов'язків.
Розбираючи текст Сомсового листа, Ченкері згадав мимохідь позов "Буало проти Цементної компанії". "Навряд чи слід покладатися,— сказав він,— на рішення суду в тій справі. В кожному разі, я вважаю, що його можна витлумачити як на мою користь, так і на користь мого колеги".
Потім він детально спинився на "дражливому моменті". Нехай містер Форсайт дарує йому, але він сам заперечив свої застереження. Що ж до його клієнта, то він людина небагата, і справа ця ставить під загрозу його добробут: він дуже талановитий архітектор, і слід зважити на ту шкоду, якої, без сумніву, може зазнати його професійна репутація. Оборонець докінчив свій виступ надто, мабуть, відвертою апеляцією до судді, як до аматора мистецтва, й закликав його стати на захист художників, яких іноді — він підкреслив слово "іноді"— стискає залізна рука капіталу. "Яке ж буде становище митців,— сказав він,— коли люди заможні, на зразок того ж таки містера Форсайта, відмовлятимуться — і то зовсім безкарно — виконувати свої зобов'язання, які вони беруть на себе, замовляючи якусь роботу..." А тепер він хотів би викликати свого клієнта, на той випадок, якщо він зрештою спромігся прийти сюди в останню хвилину.