Тільки й було зрозуміло, що оцей їхній Вишно-пільський музей, створений пані Щербанівською, у двадцятих роках звався пролетарським, а господарювання в ньому пролетарів було просто катастрофою. Також виходило на те (Софійка вловила, що й сама вже будує речення, як у старих газетах), що Кирилові Щербанівському його виступ самим тільки вигнанням з роботи не минеться...
Софійка протерла втомлені очі й знов узялась до пошарпаних аркушиків. Десь би ще знайти, як звали другого сина!
— А я сказала, що нічого забирати не буду! — долинув з кабінету Елеонорин голос. Видно, хтось дуже її роздраконив, що так репетує! —І не треба мені погрожувати!
А, це ж вона по телефону! Кричить так, наче власним голосом на той кінець міста пробує догукатись!
— ...І купляти мене не треба! Не в кав’ярні будем домовлятися, а в суді говорити! — кричала далі музейниця.
Софійка прислухалась. Щось тут не те!
— Як це, доказів нема? — аж захлиналась до когось у слухавку. — Полотна підмінені? Підмінені! Ми? Самі
розпродали?! Гарно ж ви тепер забалакали! Та що ви кажете? Так? А ми доведемо! Угу... Ага...
Ого, та вона, виявляється, дуже принципова жінка! А Софійка вже не знати чого напідозрювала!
— З роботи? Звільняйте!
— Семенівно, скажи їм, що ми всі з тобою! — підкинув хтось із колег.
— За мною весь колектив! Усіх не повигоните!
Елеонора Семенівна кинула слухавку. Почувся стогін і вигуки, уже не в телефон: "Води! Швидше несіть води!" Видно, знову собі знепритомніла: має таку звичку.
Софійка ще трохи посиділа, наслухаючи звуки з кабінету. Видно, Семенівну привели до тями, бо розмова пішла рівніша.
— О, це правильно кажете! — знов задуднів її голос, але вже не сердитий, а переможний. — Піднімемо такий галас, що ніхто нас і торкнути не зважиться! Атож-атож, усю пресу сюди! І телебачення! І Сергія Яковича видзвоніть мені, будь ласка!
Для чого їй дядько Сергій, можна тільки здогадуватись, але з пресою і телебаченням це вони славно придумали, молодці.
Та-а-ак, отже, на чому вона зупинилась? Ага, як звали другого сина Щербанівських!..
Згадки про нього не було, натомість під дрібно списаними рядками ледь розібрала підпис: "Софія Олександрівна Щербанівська". Атож, рідкісним Софійчиного імені не назвеш! Не інакше як донька?
Заходилась розбирати бісерний почерк (як добре, що в них тепер нема цієї каліграфії з літерами-кучерями!), шукаючи бодай там Мокренкового імені. Це, мабуть, шматочок листа, деякі рядки обірвані й навіть
обпалені вогнем. Діло сунулось поволі, але згодом переписала собі до блокнотика:
"Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити. Старе вихованнє в його натурі донині відзивається. Ясно одно: по сему його життє круто...".
Екскурсоводка говорила, що Мокренка всиновлено від якогось жебрака! Чи не про нього йдеться? Отже... Отже, Юліан може бути не рідним сином, а прийомним? Тим більше честі Щербанівським, що виховували чужого, як рідного! Тепер лиш знайти ім’я їхнього другого сина, і те ім’я має бути ніяким іншим, лиш Юліан!
Проте далі йшли великі пропалені діри, тільки зосталася низка розрізнених слів, як-от: "тато вважали, що...", "так красно він мене все узивав", "виростали вкупі", "прилучатися", "так було гарно зроблено сей...", "міні подарував", "серце", "співаємо дуетом" і подібне.
Тоді взяла до рук два зошитних аркуші, на яких іншим, чіткішим почерком, снувалися чиїсь міркування:
"Сегодня ти бідний — завтра багатий, і навпаки. Але якщо ти вже чоловік — зостанешся ним і в біднос-ти, і в статках. Якщо ж ти убогий серцем, не поможе ніякий капітал..."
Гм, когось Софія згадує, читаючи ці думки! Ах так, мабуть, Вадима Кулаківського: і що з того, що його предки з багацького роду, якщо за модною вдяганкою ховається в ньому скупість і порожнеча, красивий рот вивергає часом такі слівця, що ні в які ворота не лізуть? Пещені ж руки з золотою печаткою на пальці і швейцарським годинником не те що канав не копали, як Сашко, нічого важчого за ложку не піднімали!..
"...Адже не багатство й не матеріяльне становисько визначають твою людяність, твою житейську мудрість! Та в неписемного селянина духовности й аристократизму другий раз більше, ніж у баришні-інститутки в хутрах та діямантах!.."
Це вона, може, й про того старця-жебрака, чийого сина згадує в листі донька Софія? Так-так, що ж далі?
"...Другі багатійки своїх дітей до смердів-селюків не пускали, а ми, дякуючи нашій мамі..."
Леле, що її, Софійку, муляє в цих рядках? Почерк-бо — як у відмінниці, все як на долоні?
"...дякуючи нашій мамі, ніколи ніким не гордували..."
Боже, та це ж про неї! Про її ставлення до Сашка! Це ж його вона цієї ночі селюком обізвала! Це ж вона, у вапно влізши, придумала собі, ніби це нижче її гідності, ніби цим опустилась до таких, як Фадійчук! Та їй ще підніматись до нього та підніматись! Рости й рости! Забула все те добро, всю ту допомогу й піклування, які від нього мала, піддалась на Ірчину філософію! Захотіла й собі побути баришнею-інституткою, по-теперішньому — крутою, віп-персоною, мажоркою?..
Її обличчя все пашіло, тож уже й не дуже переймалась останніми рядками, у яких авторка хвалилась, що вони "й самі скільки радости, скільки корнети від тієї дружби отримали! Власних дітей так само ростимо й по-инакшому свого життя не мислимо".
На підтвердження того, що це писала сама Хазяйка, в розмашистому автографі нижче красувались літери "В" і "Щ". Але то вже Софійки не бентежило. У голові билася тільки одна думка: "До Сашка! Миритись! Впасти навколішки й благати прощення!"
29. ПРИМИРЕННЯ
Дорогою до Сашкового дому намагалась упорядкувати в голові свіжі факти й придумати, що скаже хлопцеві. Насамперед позичити в Сірка очей і визнати свою ганебну поведінку. Звісно, розказувати всього, що насправді про нього думала, Софійка не стане, але скаже, що... Що дуже перед ним винна і... Але ж ні: це Сашко в есемесці її перепрошував. Значить, і він щось завинив? Що ж саме? Власне, вона вже й не пам’ятає, через що вони посварились! Може, й не треба згадувати?
Тепер укотре зорієнтуватись у тому лабіринті, який набудувався-нагородився у голові. Нічого б не переплутати: Сашкові можна казати про все, крім Хазяйки: це ж таємниця не її, а, можна сказати, музейна. Чого доброго, бабуня ще образиться і не захоче більше прийти у сон! Батькам теж можна казати про все, поки що не згадуючи про відвідини вулиці Поштової: зразу сприймуть дідка за авантюриста і заборонять туди ходити. Ну, і про Хазяйку ще ні... Лесьці теж можна казати все, особливо про Щербанівських і Симиренків-Чикаленків, але про крадіжку картин треба мовчати, бо ж обіцяла Пустельникові нікого не вплутувати. Сніжані взагалі можна тільки про Сашка чи родинні справи — решту їй знати зась. Пустельникові можна признатись навіть про Хазяйку: він-бо вже сам — як музейний працівник, має право. Навіть про свої розкопки з Іваненками розказати можна, бо ні батьки цього б не витримали, ні Сашко не схвалив би поїздки з Дмитром! Не можна казати Пустельникові