Хоч тут Софійчина перевага!
— Є свіжі факти? — нетерпеливиться тато.
— У цьому й головна біда! — зітхнув Пустельник. — Підмінених картин виявилось цілих сім. До попередніх авторів додалося ще одне полотно Шишка,
"Осіннє очарування" Миколи Глущенка і "Зимовий вечір" Донцова.
— Правильно, вже як красти, то красти! — татові якби смішки.
— Але Й не це головне. Недавно якраз ці сім картин побували на виставці. Причому не де-небудь, а в приміщенні нашої міліції! Місячник прилучення до мистецтва, чи як він там звався...
— Щось ніби виховна година? Тоді нащо картини нести в міліцію? Чому людей не повели на екскурсію в галерею?
У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!
Елеонора! Знайшов подружку!
— Але вона ж не мала права!..
— Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям... А може, боялась перечити...
Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.
—А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали...
— До когось додому... — продовжив тато.
— І до кого ж? — Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло...
— Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів... Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші — старовину, мистецтво...
...І черняхівські раритети, Софійка знає!
— Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? — все-таки не здавалась.
Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.
— На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються...
— А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.
— Тепер-то Елеонора Семенівна каже, що її одразу насторожило прохання позичити картини. Як згадує нині, після повернення полотна аж надто пахли фарбами й лаком замість пилу й вогкості. Але хто б посмів не довіряти правоохоронцям?
— І що ж далі? — нарешті одночасно подали голос мама й тато. Усі здогадуються, що мимоволі ув’язуються в дуже небезпечну гру.
"Мовчи та диш"! — чомусь згадалась дівчинці порада від чорного джипа, але вона відразу її відкинула. Тим паче, як там радила їй у сні Хазяйка? "Знай же, що повороту назад нема"!..
— А що далі? — всміхнувся Пустельник. — Тримайте усе в таємниці, надто від Сніжани. А я вже — що зумію, бо лишати цього так не можна!
— Я теж так вважаю, дядечку! — мало не підстрибнула Софійка.
А й справді, він, по суті, повторив і її вчорашні слова! Боже, вона зараз кинеться на нього й розцілує!
"Мій же ти хороший, мій же коханий, найдорожчий!" — забувши про всі застороги і про зморшку на лобі, сяяла до нього блакитним поглядом. Тільки так і мав би сказати найсправжніший у світі чоловік! Господи, та вона ладна заради нього віддати життя!
"...Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо", — це ж так і Хазяйка просила! Вправо — це ж —
в бік правди, права, по закону тобто!.. Ще й наказувала: "І не збочуйте, чуєте?"
Заснути довго не могла. Шалене биття закоханого серця змішалось із пережитими хвилюваннями, тривожними передчуттями та марними пошуками відповідей.
І те, як Пустельник позавчора простягнув їй ту старовинну монету... З того всього навіть не завважила, чи зреагував на копійку зі скарбу малий Сергійко — колишній Загублений у часі... Цікаво, що відчував, коли торкався її долоні? Чи ж його пропалювала хоч сота частка того вогню...
Дзе-е-ень! Есемеска! Невже дядько Сергій зараз теж думає про неї?
На жаль, не дядько Сергій... "Вибач, давай помиремось", — це вже чи не десята за сьогодні Сашкова есемеска! Не рахуючи з двадцять скинутих нею викликів! Дістав уже! Спершу писати без помилок навчився б! Точно, селюк нещасний!
Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь...
Леле, ще тільки цього бракує! Знов той самий звук із нижньої квартири...
Шкря-а-аб...
Софійка вкрилась із головою: як мовить бабця Ліна, чого очі не бачать, те животу не вадить... Од тієї квартири вже колись були неприємності: кожної повні там відбувались загадкові танці-гупотіння... Але ж зараз там живуть люди, і ніяка нечисть уже не повинна б...
Хрусь-хрусь...
Але, мабуть, це й стало тією краплею, що остаточно переповнила чашу Софійчних страждань, бо дівчинка несподівано вимкнулась і провалилась у сон.
28. В АРХІВАХ
Пані Вікторія Щербанівська, Хазяйка, за віком Юлієві Мокренку якраз у матері годиться! Гм... А може... Мала двох синів і дочку... Як там казала Елеонора на екскурсії? Мокренко — це начебто його псевдонім, справжнього прізвища не встановлено!.. По батькові ж — Олександрович... Як звали Хазяйчиного чоловіка?.. Тепер хоч приблизно знає, чого шукати!
Софійка сиділа в найглухішому кутку музею і перебирала архіви. Тобто папірці, які їй тихцем позносила Елеонора Семенівна. Завідувачка не хотіла, щоб колеги бачили, що вона зважується видавати документи безпаспортній школярці! Дівчинка почувалась ніби злодійкою, бо всамітнитись із папірцями таки не виходило: хоч відвідувачів не було, на потилиці відчувала нав’язливий погляд музейниці. Не довіряє. Таки далися взнаки перипетії з картинами!
Проте це не вадило Софійці аж тремтіти від захвату: вона торкається давнини! Хай не такої глибокої, як привезене позавчора лісове череп’я, а ближчої в часі, та від того — дорожчої, реальнішої. Тут навіть запах особливий...
— Не дуже нюхай, це шкідливо! — різонув застережливий голос Елеонори Семенівни. — Всі папери в радянські часи від шкідників пересипані дустом, а це дуже страшна отрута!
Ох, ще ці начальниці-повчальниці!..
З пожовклих квитанцій та довідок дізналася, що пан Щербанівський мав цукроварні й міг пити чай із са-
мого Цейлону. Більше того: міг дозволити собі навіть подарувати дружині ціле село! Все найцікавіше бодай коротенько намагалась записувати до блокнотика.
І головне — він звався... Олександром!
Тепер ще знайти імена їхніх дітей! Ага-ага: один із їхніх синів звався Кирилом, ось і газетна вирізка про нього. Замітка зветься: "Працівника Вишнопільського Пролетарського музею звільнено за наклеп на більшовицьку дійсність". Рік 1925-ий... Ух, оце закрутили, хай йому грець