— Як думаєш, вона зараз... вдома?
— Напевно, у зразкової внучки нині ранкове прибирання! Як я виходила, у квартирі гудів пилосос!
Примовкли. Чутно тільки порипування снігу.
— Вона класна, правда? — якось понуро видавив хлопець.
Знайшов із ким ділитися!
— І чим, якщо не секрет?
— Ну, всім!.. Лахи мажорні, стопудовий гламур!
Ой, Софійку виверне від цих одкровень!
— А хіба в твоєї Ірки мажор і гламур не такий стопудовий?
— Якої холери вона моя?! — образився Кулаківський. (Це потішило.) — 1 як узагалі їх можна порівнювати? Та й фішка не в лахах!
— А в чому? У щедрій чистій душі? — пробувала вколоти.
— В душах я не січу! Але базар у неї кайфовий! Це про голос.
— І причесон відпадний! І фігура забійна! — Вадима вже не спинити. — Головне — суперовий фейс!
— Суперовий фейс? — ухопилась раптом за думку. — А ти її фотографію маєш?
— О, ти вгадала мрію ідіота! — здається, Вадим щасливий, що є з ким поділитися найсокровеннішим. — Хоч, покажу заставку на мобілці?
Напросилася!
Вадим ніжно витягнув свою новеньку нокію, відкрив кришку...
— От западло, розрядилась! Ну, нічого! Я вже відкладав із неї мало не всю флешку на своїй електронній мильниці! Скоро як здам на друк, як нароблю фоток! Як пообвішую ними свою нору!
— Мені зробиш?
— Жени по гривні за кожну — збацаю! А нащо?
— Та... Понести хочу до... того знайомого екстрасенса...
— Вау! А спитаєш його, як у нас із Роською карта ляже?
— Спитаю. — Софійка й без екстрасенса могла б відповісти Вадові, як ляже та карта.
— Клас-с-с! Гривню економиш: роблю тобі фотку на шарка!
— Домовилися! — помітила, що стоять під самим її будинком. — Далі я тобі не порадник і не провідник! Бувай!
Розвернула санчатка й поспішила геть. Бачити зайвий раз ту сявку-Росявку бажання не мала.
— Соф, зажди!.. — почулося ззаду винувате Вадимове.
— Чого тобі ще?
— Підкажи, як її вламати потусуватися в кафешку!
— Сказала ж: не порадник!
— Ну, підкажи, ну, Соф! Бо ж пролечу, як фанера над Парижем! Пошле мене, під перший номер пошле!
Що означає в цьому випадку перший номер, Софійка не знала. Проте здогадувалася, що Вадимов! шанси таки не вельми...
— Ну, от на що вас, дівчат, можна купити? Чим заманити? — мало не плакав парубок.
Гм, чого б Софійці зараз найбільше хотілося? Побалакати з Сашком! А Росьці? А мабуть, того самого!
— Скажи, що в кафешці порозказуєш про хлопців тутешніх! І про того, з котрим вона з’їжджала з гори!
— Про того твого бомж... Ой, пардон, ти ж не любиш, як його обзивають! Про того поца Сашка? Та я ж про нього не в курсах!
— От і розкажеш їй, що він — бомжик і поц, що він поганий, і нехороший, і найгірший, і зрадливий брехун! І що він їй не пара, хай шукає собі такого, як ти!
Господи, аж самій соромно! Сама не знала, що така інтриганка, злюка! Проте за своє бореться, своє відстоює! Двох зайців убиває: і Вадові поможе, і Сашка від нечисті порятує!
— Софко, мерсі! Ти — реальний дружбан! —
Вад сміливо рушив штурмувати квартиру баби Валі.
Софійка з сонним братиком поспішила в інший бік. Та й узагалі, її маршрут... ага, до Сашка!
Наближалась до центру, як попереду замаячила знайома постать. Дивиться собі під ноги,
мовби щось загубив на засніженому асфальті. Ой, та це ж Віктор Гарбуз!
— Пане Вікторе, заждіть!
— Що таке? А-а-а, добридень, добридень! Юна краєзнавиця з Білокрилівського лісу? Як справи, як справи? Де твій товариш і та чемна красуня, котру ми з тобою зустріли в лісі?
— Тут... Я тут знайшла гребінь! Кістяний! Старовинний, мабуть! Узори на ньому гарні! Може, розшифруєте?
— Коли шкурка варта вичинки, то чом би й ні? Показуй свого гребеня, показуй!
— Він... він у мене вдома! Тут недалечко! Ось ходімо, побачите!
— По знахідки готовий іти куди завгодно, куди завгодно!
Вони рушили до Софійчиного будинку. Дідусь поміг занести саночки зі сплячим Ростиком. Завела гостя до своєї кімнати, подалі від сторонніх очей. Відсунула шухляду, розгорнула газету...
— Ти хоч усвідомлюєш, дитино, що знайшла? — Дідок, побачивши гребеня, поблід і затрусився. — Та це ж реліквія! Ре-лік-ві-я! На рівні знаменитої скіфської пекторалі!
Тремтячими руками дістав окуляри, ледве посадив на ніс.
— Це ж білокрилівський орнамент! Оці великі смуги — знаки дощу, а ці малі — колосся!..
— А що то між ними за павучки?
— Не павучки — дівчата! Глянь: голівки, ноги, вбрання з квітів і трав!.. Вони символізують землю, яка випрошує у неба життєдайної вологи! Тут же змальовано обряд викликання дощу! Танець дощу!
— А як думаєте, могли таку прикрасу носити русалки? Наприклад, ота головна, що була на камені?
— Тобто жриці, які поклонялись давнім божествам? Певно, що так, певно, що так! І де ти знайшла це диво?
— У... у нашому дворі.
— Гм, чудно, дуже чудно... Наче ж у цій частині Вишнополя білокрилівці не стояли... Хоча хтозна, хтозна... А ці хвильки по нижньому краї... Гм, що значать ці хвильки? Річку? Єднання води земної, що символізує жіноче начало, й води небесної, чоловічої? Гм, не схоже, не схоже... А ти не плануєш його продавати? Якщо — то тільки мені! За будь-які гроші! Повезу до колег у столицю, щоб докладно вивчити! Дай мені хоч цю волосину для експертизи!
Дядечко так жадібно роздивлявся гребеня, що слід було якось прощатися.
— Волосину дам, трохи згодом. А гребінь не продається! Проте ви можете його сфотографувати на згадку! — запропонувала великодушно.
Двічі просити не довелося: пан Віктор миттю дістав зі своїх безмежних кишень старенького "Зеніта" і обклацав реліквію з усіх боків.
— Якщо передумаєш або як знайдеш іще щось — дзвони! — простяг папірця із номером свого телефону.
Коли за паном Гарбузом зачинила двері, почувалася двічі переможницею. Отже, Ві-ку-ку мала рацію: цей гребінь — засіб накликання води! Без нього Росьці буде погано, ой як погано! До того ж Вад скоро принесе її світлину...
Аж коли за вікнами зовсім стемніло, згадала, що збиралася сьогодні побалакати з Фадійчуком. Дивно, що знову про це забула! Мов у сні: біжиш-біжиш кудись, а ноги ватяні, стоять на місці. Так і вона ніяк до Сашка не добереться.
— "Абонент поза зоною!" — устодвадцяте прорік автоматичний голос на тому кінці.
18. Вадим