— Софійко? Яка щаслива несподіванка! — хлюпнула гарячим шоколадом.
— Пр-р-ривіт, — Софійка крізь зуби.
— А це біля тебе?..
— Сашко, — холодно представила хлопця. — І краєзнавець Віктор Гарбуз! Ну, все, у нас тут спра...
— Приємно познайомитись! Я — Рося Підлісняк! — Росавина усмішка сяйнула ще білосніжніше. — Ви, пане Вікторе, умієте зазирати в глиб століть? Можна сказати, мандрівник у часі?
— Трохи є, трохи є! — Дідусь розквіт і зашарівся, відчувши однодумицю.
— Страшенно цікаво! — атакувала Рося. Та по гляд її став ще зеленіший, коли зупинився на Фа дійчукові. — А ти, значить, Сашко? Гідне ім'я дль такого сильного хлопця!
— Дя... дякую! — незвичний до компліментів, Сашко аж заточився на лижах.
Знайшла сильного!
Рося ж не відводила від нього очей і сумно-замріяно зітхнула:
— У ваш час... тобто у наш... сильних чоловіків не густо!
— Спасибі на доброму слові, дитино, спасибі! — квітував і пахнув пан Віктор. Хоч Рося при цьому дивилась — ще й дуже пильно! — ох, не на нього.
— Але ж ти його вперше бачиш! — не втрималася від легкої шпильки у Росавин бік.
Рося відповідала замислено, так і не одриваючи погляду від хлоп’яка:
— Ні, тебе, Сашку, я вже бачила над Кам'янкою: отам, біля мосту. Бродив із жердиною вздовж річки, такий зосереджений, що й не помічав, як я за тобою стежу! А в день карнавалу ти стояв під вікнами нашого біологічного кабінету...
— Де ж той камінь, пане Вікторе? — Сашко, паленіючи від надмірної уваги, різко перевів на інше.
— Так-так, діти, ходіть-но сюди!
Чоловік рушив до знайомого вже Софійці каменя. Позмітав сніг, дістав з нагрудної кишені окуляри й насадив на носа...
— Гм! Нічогісінько не розумію... Нічогісінько не розумію! Камінь той самий... Але де... де русалка?!
"Оно біля вас!" — глузливо подумала Софійка і наштовхнулась на грізний, мов кинджальний блиск, Росавин позирк. "Замкни губи-губища..."!
— Скільки благав наших достойників, високих мужів од науки перевезти його до музею!!! Русалка була отут! Ту то був хвіст!.. Гм, і немає ж слідів шліфування! Ага, ось! — Пан Віктор показав на єдину смужку. — Лишилась тільки лінія, що позначала воду! Дивно, дуже дивно!
— Ви певні, що той малюнок справді давній? Може, він стерся від снігу й дощів? — дивувався Сашко.
— Чи я певен? Та йому біля трьох тисяч років! — аж образився їхній новий знайомий. — Білокрилівці вірили в русалок, понавидумували їх і лісових, і річкових, і польових — усяких! Тобі смішно, дитино? — докірливо глипнув на Росяницю, яка хіхікнула при слові "понавидумували". — Я знаходив їхні статуетки. А ця, на камені, була, гадаю, одна з головних богинь!
~ А чому ця культура зветься білокрилською? — запитала Софійка. — До чого тут бі крила?
— Культуру називають за місцем першої знахідки! Ніхто вже не скаже, як звались ті люди ні справді, ніхто не скаже!
Росяниця лукаво усміхнулась і вже мовби зі бралась заперечити.
— Підвищення і близькість річки вказують на те, що це місце було в них жертовником, — продовжував краєзнавець.
Але тут обізвався Сашко:
— Ви балакайте собі, а я з'їжджу донизу, пошукаю лілей!
— Лілеї? — спохопилась Росава і помчала навздогінці. — Зажди! Я знаю, я бачила, де вони є!
— Але ж вона була, була, була тут! — хапався за голову пан Гарбуз. — У мене ж і фотографія десь є з тим наскельним зображенням! Археологам доводиться стикатися з містикою мало не щодня, мало не щодня!
Мабуть, він і далі розповідав би щось цікаве, але завважив Софійчину неуважність.
— Що ж, пригоду з каменем візьму на мушку, а зараз — до своїх пряселець!
— Ми з вами ще неодмінно побачимось/ — пом’якшила прощання Софійка.
Дідок же подибав у глиб лісу.
Софійці й справді вже було не до нього. Вона, зціпивши зуби, дивилась услід стрункій і спритній постаті. їздить же, зараза, наче... не русалка, а... повітруля якась! Літає — не їздить! Повітруля наздоганяла Сашка — її, Софійчину, останню майже приватну власність...
із. Невдала розмова
Самотньо стояла на вершині.
"І цей зник, повіявся! Як той безсовісний і зрадливий Вадим-дим!" — зітхаючи, потягла носом: навіть тут їй мариться запах його цигарок! Дожилася, долюбилася, називається!
За хвилину з-за іншого боку гори виборсалась неоковирна істота. Безпомічно спирається на палиці, а лижі роз’їжджаються в різні боки — ну, корова на льоду, та й годі!
— Чор-р-рт! Ратиці, блін, відкину на такій здибанці! — бурчала істота... найкоханішим у світі голосом.
— Вадиме, ти?!!
Невже покинув свій інтернет і нарешті вволив Софійчину мрію про спільну лижну прогулянку?
— Софко?! — й собі здивувався Кулаківський. — Роська й тебе сюди затарабанила?
Ах, он воно що! Роська! Це заради тієї відьми нещасний опустився до лижних ретро-забавок! А коли вона, Софійка, запрошувала!..
— Ні, я з Сашком! — відповіла якнайнезалежніше.
— А, це з тим... та мовчу-мовчу! — Кулаківський заточився, але вчасно підперся палицями. — Тільки щось не бачу його з тобою! Оно внизу мою Роську охмуряє! Ух, якби не ці ідіотські протези, натовк би тому додикові гризло! Реально показав би, як чужих подруг відбивати!..
"То натовчи", — підштрикнула Софійка. Правда, мовчки.
Вадим погрозливо похитнувся на лижах, і Софійка подумала, що якби той не був настільки жалюгідний, то вона б турнула сердегу просто вниз до зеленої любки.
— Ро... Росько, а як же я?!! — Вад загукав так безпомічно, що його, дурного, стало аж трохи шкода.
Але ті, внизу, не почули його благань.
— Ми ж сюди разом підрулили, — белькотав уже не так до Підліснячки, не так до Софійки, як
сам до себе (ще не бачила Кулаківського плаксієм!). — Я ж хотів її в кафешку, чи на батяніному лексусі катнути, а вона "лижі" "лижі"!..
— Втріскався я в неї, Соф... — удруге довіряв Софійці душевну таємницю, яка чомусь зворушувала куди менше, ніж колишня таємниця про його родове прокляття.
Знов заточився, лижі роз’їхались у різні боки, і він, розчепірившись, розпластався на снігу.
— Тут мені й хана! — сів, упираючись руками в сніг, навіть не пробуючи далі підвестися.
— І тобі, Софко, хана!.. — додав по хвилі, дивлячись на тих двох далеко внизу, біля води.
Лілеї справді знайшлись. Вони мовби випадково сплелися хвилями у гірлянду й не розмокли.