Легіонери рухалися повільно, зупиняючись через два-дцять-тридцять кроків. Поки що це був ще не напад, а погроза силою.
Фарбувальник упізнав високого ватага, і щось наче гордість ворухнулося у серці колишнього центуріона. Сам Велізарій вийшов на двобій з плебсом. Проти натовпу беззбройних послали знаменитого полководця та його іпас-пистів. Як усі легіонери, Георгій Фарбувальник ненавидів гвардію полководця. Безперечно, вони були вибраними бійцями, досвідченими, хоробрими; вони вміли орудувати будь-якою зброєю. Та більшість іпаспистів набиралася з варварів. Незважаючи на це, саме з них полководці призначали комесів, легатів, центуріонів. їм віддавали командування, посилали на справи, де можна було і відзначитися, і набрати здобичі. Через іпаспистів центуріони лінійних легіонів старілися раніше, ніж ставали легатами, а заслужені легіонери не мали підвищення.
Базилевс послав Велізарія... Велізарій мав славу хороброго воїна з юності, коли він сам був іпаспистом Юстиніана. Потім у таборах говорили, що Велізарій лиже ноги Юстиніану, розповідали, як цей когут знайшов собі потоптану курочку, гетеру Антоні ну.
Кілька десятків пращників вибігли назустріч когортам. Праща — зброя охлосу. Зв'язати ремінці чи поворозки можна швидко. Пращники били через легіонерів. Веліза-рію подали каску із забралом. Хитрун, він зумисне вийшов з відкритим обличчям, щоб настрахати славою свого імені А б'ють по ньому. Поруч упав іпаспист. Цей зловив каменя всією пащею. Виживе, то позбудеться вроди. Свинцева куля вагою в унцію розбиває і конячий череп
В горішні поверхи будинків підіймалися зовнішні сходи. Вони притискались до стін, брудно-сірі, наче приліплені під дахами ластів'ячі гнізда. Східці з м'якого каменю швидко викришувалися, пори насичувались нечистотами. Заквацьовані бильця ковзали під руками.
Гололобий не знав, що двічі одного й того ж самого не буває, і готувався повторити щойно пророблене з нездали-ми когортами Анфімія Зайця. Четвертий поверх, верхній, був порожній. Крокви згнили, спорохнявілі балки прочави-ли дощану стелю. Лежали дошки, колоди, стояли чани з вапном — власник збирався полагодити розруйноване часом. Гололобий відчув себе як дома. Його господар виконував будівничі підряди, використовуючи вмілих рабів на прибуткових роботах.
Три когорти встигли прокотитися мимо будинку. Зверху ноги легіонерів здавалися коротенькими, круглі каски були, як пальмові горіхи. З правого боку розгойдувалося море голів, там і порив, і страх, там і тверду, і нетривко Струмки протинали людську масу,— хтось силкувався вирватись, піти геть, хтось пробивався вперед. Раз за разом на відкрите місце вискакували розчепіркуваті постаті пращників. Гололобий був наче на крилах, захват розбурхувався. Він наказував, його слухались.
Легіонери пройшли. Наближалися іпасписти. Страусине пір'я на касках здавалося жмутками пуху. Плащі мінилися яскравістю барв — синіх, жовтих, зелених, наче веселка, що впала на брук. Іпасписти йшли без строю, мечі в піхвах. У цьому було щось образливе.
Гололобий крикнув, як на роботі: — Разом! Взяли! Гех!
Він сам шпурляв з вікон і балки, і бруси. Але ж не він кидав ящики, лави, амфори, глиняний посуд з вікон інших будинків! Від подиву Гололобий висунувся наскільки зміг, щоб зрозуміти.
Його життя було надто коротке і вузьке, а то він знав би про давній звичай візантійців і не думав би собі, що перший вигадав цей спосіб зрівнювати сили плебсу і війська. Вісімнадцятирічним Гололобого продали в рабство за несплату податку. Зараз йому було двадцять три роки.
Гололобий тягав шматки гнилих балок і кроков. Збита порохнява сліпила очі. Внизу корчилися кільканадцять чоловік, два іпасписти лежали нерухомо. Високий на зріст начальник був цілий, до нього не докинеш. Гололобий кричав і погрожував кулаками.
Пилюга осідала, одяг і обличчя стали сірими. Зверху, через дірки в стелі, упав камінь, другий, третій. Потім обвалився всередину шмат торцевої стіни. Хтось здогадався ламати стіну вгорі, де легко піддавалася кладка.
Перед будинком стало порожньо. Шукаючи, що далі робити, Гололобий вискочив на сходи, щоб спуститися, відшукати нове місце і бити, бити. Повиламуваними східцями нагору лізли кольорові плащі, іпасписти наступали.
Сам чан з вапном вивернув їдучу рідину. Каміння, даремно виламане із стіни, виявилося саме такої ваги, щоб чоловік міг його підняти обома руками і навіть прицілитися! Яке торжество! Пишні воїни падають, утікають! Оці, певно, і не встануть.
З вікон першого поверху повалував дим, з вікон і дверей посипалися жінки, діти, чоловіки. Люди вискакували і з другого поверху. Іпасписти били всіх, хто потрапляв під руку. Сумна доля тих, хто думає спокійно відсидітися в день заколоту!
Гвардія Велізарія обросла звичками, які вироблялися в Африці, на Сході, в самій імперії. За опір відповідають усі, без винятку.
Гололобий і його товариші, пробивши підлогу, зіскочили на третій поверх. Таким же чином вони пробиралися далі, дошки із щілинами ламалися легко. На щастя, вони пробили підлогу другого поверху над місцем, де ще не горіло. Інстинкт згуртував їх докупи, всі разом вони кинулися в двір.
Сталося незрозуміле, свідомість ніби відстала від рук, від ніг, від усього тіла, кожну цятку шкіри якого захищало бажання вижити.
Гололобий опам'ятався за якоюсь низькою огорожею. Трохи прибите приморозками листя ірису нагадувало клинки кинджалів. Гололобий тримав довге топорище без сокири— палицю... Де ножі? Де меч варварської форми з руків'ям для двох рук? Витираючи кров з обличчя, Гололобий роздивлявся. З ним було десятка півтора якихось людей. Він не впізнавав нікого, але був певен — це свої.
Пращники розбіглися перед когортами, що пішли в наступ. Бунтарі відходили повільно, натовп стискався. Фарбувальник чекав, готуючи щит, щоб прикритися зверху Зараз легіонери зупиняться і метнуть дротики. Фарбуваль-
ник задкував — підставляти спину не можна! — поки не відчув, що вперся в когось.
Ще три десятки кроків. Ні, легіонери перейшли невидиму межу, встановлену тактикою. Удару дротиками не буде.
Аегіонери ставили ногу, як один. Стіна щитів навалювалась на натовп, стискуючи і мимоволі вирівнюючи бунтівників. Лава навалювалася на лаву.