Але ж де, запитував себе Малх, зійдеться сто міріадів
1 Д е в с к і п п-а ф і н я н и н — стародавній письменник; збереглися уривки творів. У них з великою силою і переконливістю прославляється державний лад старої Афінської республіки. Девскіпп відіграв роль у пізнішій ідеалізації рабовласницьких республік Стародавньої Греції.
населення прибосфорського Риму? А знайдеться такий майдан — хто ж стане обранцем наброду? На один день демагоги заволодіють натовпом, а завтра і вони, і республі-ка-ефемера зникнуть у хаосі особистих пристрастей. Три міріади афінян знали одне одного по-сусідськи, тому тверезо оцінювали здібності й характери. Так усе й пояснилось.
А раби? Для Малха раб був людиною. Хоча б тільки тому, що сам він, як не наділений власністю, був відмежований від рабів малопомітною лінією. Рабів у прославленій Девскіппом Афінській республіці було більше, ніж громадян. Хіба необхідність гнобити їх, хіба небезпечність рабів не викликала згуртування громадян? Ти про щось промовчав, Девскіппе!
Усвідомивши неможливість республіки, Малх розумом допустив єдиновладдя базилевсів як неминучість. Але — злу. Небезпечний стан розуму, посміхався Малх, бо бази-левси вимагають не лише покори, а й любові підданих.
Християнські базилевси доручили Церкві, яка кращого й не бажала, винищувати зарозумілість думки/Від бронзово-дзвінких гекзаметрів Гомера до слів, незрозумілих невігласові, все було єрессю для духовенства. Але вже в республіканському Римі ремесло літератора ставало небезпечним. З років першого імператора Августа починаються переслідування. Тіберій, другий імператор, сам далекий від письменництва, добре розумів неблагонадійність письменників і охоче знищував їх. Останній імператор-язич-ник, Діоклетіан, в марнославних замірах створити сім'ю імператорів-богів, наказував повсюдно хапати письменників і страчувати їх як таких, що вдаються в розмисли про державні справи.
Не краще виходило в Малха і з релігією. Він згоджувався з правилами християнської моралі, але суперечки про сутність Христа здавалися йому безплідними. "Вчення про триєдиність божества викладено ще в єгипетських міфах",— думав Малх. Щодо таїни неминучого існування доброго і злого, світла й пітьми, божественного стверджень ня і бісівського заперечення, то тут, на думку Малха, нічого не розв'язано. До вже наявних суперечностей послідовники Христа додали ще одну, свою: добрі правила і нелюдяність дій.
Колишній мім, відставний легіонер і самочинний філо-оф безжурно існував у шумній Александрії, ситий розду-лами і бесідою, мов Діоген.
Злодій повинен уміти мовчати, змовникові потрібні співучасники. А для мислителя німота просто неможлива. На Малха донесли. Через своє невігластво шпигун не міг хоч як-небудь до ладу переказати слова Малха, але вистежив, що незрозумілі розмови веде чоловік, який відмовився від м'яса і сім'ї. На три оболи в день Малх мимохіть жив аскетом, як того вимагає вчення Мані. А Маніхейство — найтяжча схизма!
Єретика відправили у Візантію, де було зібрано багатьох маніхейців, що чекали слідства й розправи. Маніхейські єресіархи відкинули запропоноване їм покаяння. В ті дні, як і в інші, виявлялося багато людей, які не боялися мучеництва. Малх познайомився з церковною в'язницею Другого Риму, яка мала назву іп расе, що означає: перебування в мирі, в тиші, в спокої. Ув'язненого на мотузці опускають у темну вузьку горловину кам яного мішка на глибину кількох зростів людини.
Патріарх Мена вважав богоугодною справою винищення єретиків, але тяжким гріхом суддів помилку у вирокові. Малх, захищаючись, заперечував звинувачення, висповідався, прийняв причастя, і Мена "смиренно указав":
— У цьому християнинові вбачаємо не брехню диявольської єресі, тільки сум'яття мислі від неповного знання церковних канонів. Міста, що киплять спокусою, небезпечні його душі. То нехай піддадуть його покаянню в гордині мислі і нехай відправлять у далеке місце.
Від світання й до смеркання віруючі, заходячи й виходячи з храму, плювали на прикованого до стовпа грішника, щоб допомогти його смиренню. Після того Малх став гребцем. Купець, якому доручили вигнанця, не повинен був поводитися з ним, наче з тюком дорогоцінного вантажу, і прикував до лави. Та все ж з купцями, як переконався Малх, було легше мати справу, аніж із владою.
Через веслову дірку в борту було частіше видно берег, ніж відкрите море: кораблі, зі страху заблудитися в пустелі Понту, боялися надовго втрачати з поля зору сушу. Коли попутній вітер надимав вітрила, гребці спали. Бували й дні тяжкого змагання з вітром. Спочатку Малх рахував дні, потім усе потонуло в одноманітності. Наказ покласти весла по борту Малх сприйняв як чергову зупинку, щоб човни ще раз могли податися до гирла одної з річок по воду і дрова. Несподівано йому звеліли підняти ногу. Спритний удар розклепав кільце!
Вільний! Стояча вода в порту була тепла, наче підігріта. Малх пірнув. Довге волосся злиплося від солі.
Карикінтія стала для Малха місцем мешкання. Як і інші міста ромеїв на північному березі Євксінського Понту, вона здавалася закам'янілим на суші кораблем. Стіна і рів захищали місто з трьох сторін, кінці фортечного пояса занурювалися в море. Бурі розкидали каміння — люди відновлювали розруйноване. Ворота порту замикалися ланцюгами. Будинки, високі через тісноту, були споруджені з ніздрюватого каменю, тому навіть нові будівлі здавалися старовинними.
Якось один із александрійських співрозмовників Малха висловив здивування особливою властивістю жителів Візантії. Цю властивість він назвав зневагою до смерті. "Може, до життя",— думав Малх. Часом йому хотілося вити, не від голоду й горя, не від страху чи відчаю, а просто так. Подеколи Малх дозволяв собі таку радість, забившись десь за муром у яру, який пах спекотною безплідністю посухи, полином і морем. /
Податися було нікуди, степ обіцяв голодну смерть чи полон у варварів, можливо, ще гірший, ніж полон імперії. Вигнанець мав час для роздумів — перевага злиденства й самотності, яку цінують далеко не всі філософи і тільки дехто з проповідників ^— відречення від земних благ.