— З усіх людей найкрутіші вони: такі за породою і від їхнього бога... Не самі, а рабами купленими і рабами з бою орють землю... Ремество ведуть не самі, а теж раби. Караючи своїх і рабів, мордують залізом, вогнем печуть до смерті... Мовою брехливі: не одна мова в ромея — десять... Чому такі? Жадібні вони, ненаситні споконвіку. Від жадібності й багаті: себе не люблять, все за золотом ганяються. Не віриться, ні, повірити неможливо. Запитують:
— Чому ж раби не втечуть? Чому ж самі ромеї не розбіжаться?
Цього й оповідач не розуміє. І відповідає просто:
— Нікуди їм утікати...
5
У першій половині імлистого дня четверо вершників пробиралися мимо полян на північ від Рось-ріки. Після зимового сонцеобігу минув другий місяць. Осоружна всьому живому Морена-зима дотягувала останні скупі деньочки.
Завершувалася зима, звична для пороської місцевості, з нечастими морозяними днями, зі сніговими бурями, які раптом змінювали насуплену похмурість димних туманів та сірих дощів. У лісах ще лежали низенькі купи з'їденого снігу, брудного від опалих лусочок кори, до землі притоптаного стежинами звіриних слідів. На розораних полянах мертве коріння стерні і кволі корінці озимих зовсім не тримали розбухлу землю, що здавалася вугільно-чорною. Нога глибоко зав'язала в ріллі. Так і пробиралися вершники,— кружляючи по дернових узліссях.
Роські угіддя повсюди перемежовувалися суцільним лісом, збереженим від порубки. Аіс зводили з мудрою засте-режливістю: коли б не продовжити степову дорогу. Дикий, острашливий вигляд мали грізні вали лісових засік, непрохідних для людини, а не лише для степового коня. Дерева рубали з розрахунком, вершини їжачились на всі боки — одразу не розтягнеш, не прорубаєш. Четверо вершників робили об'їзди, кружляли, щоб добратися до прихованих місць, де в порубах були хитромудрі проходи. Крізь лазівки можна було пробратися, спішившись, ведучи коня за повід. Лише звичка тримати в голові павутину кривих шляхів, звичка пам'ятати найдрібніші ознаки рідних місць допомагала росичам знаходити потрібну дорогу. А чужак, скільки б ти йому не розтовкмачував, безнадійно плутався б, як муха в павутині, об закрутисті засіки, блукав би поміж хащ і зав'язав би в рівчаках, захованих заростями ожини, калини, смородини, ліщини, колючого глоду.
Вершники натрапляли на череди, що паслися на бідних залишках мертвих трав на узліссях і в глибині лісу. До кінця зимової пори пилками позагострювалися хребти, обручами повипиналися ребра. Бики, впокорені голодом, стали смирними, як воли. В роських чередах багато турячої крові — в зимову надголодь домашня худобина, обростаючи клаптями сизої шерсті, набирає дикого, тривожного вигляду. З появою вершників поволі поверталися рогаті сірі голови, осмислено дивилися прекрасні очі. Ніби подадуть допомогу нові люди...
З'їдено сіно в стіжках, поставлених на зиму. Вибраних тільних корів забрали в хліви. Бики, воли, холостий молодняк нехай перебиваються самі. Сильний тілом і розумом виживає, слабший та неповороткий пропадає.
Піші, в шапках вовною догори, в довгих киреях, вивернутих від дощу, пастухи самі були схожі на дужих і страшних звірів. Луки, сагайдаки й мечі розпирали киреї, списи стирчали, ніби довгі бивні однорогі в. Побачивши вершників, пастухи поверталися ще повільніше, ніж корови. Дехто ліниво махне рукою: в слобідських он коні ще ходять під верхом.
На краю невеликої розораної поляни слобожани спинилися. За оринками стояла рублена хатина, з сіней якої, коротко загарчавши, наче на звіра, вискочили два пси роської породи. Волохаті захисники, грізно наїжачивши хребти, вищирилися на чужих. За псами з темних, як челюсті огниська, сіней виставились руки, що тримали туго натягнутий лук. Незабаром показався і лучник, готовий пустити тятиву. Побачивши людей, чоловік ослабив тятиву і спритно підхопив важку стрілу. Одягнутий він був у вузьку сорочку з виправленої шкури, пошиту за хозарським кроєм, і в хозарські штани. Ступаючи босими ногами по грудках застиглої землі, наче по рівній долівці, господар підійшов до огорожі.
— Здоровий будь, князю,— звеличав він Всеслава не належним воєводі титулом.— Помилився я, ніби звір підійшов. Вони,— пожартував чоловік, кивнувши на псів,— на тебе загарчали, як на ведмедя. Це на добро. Успіх тобі буде.
Занудьгувавши в тісному градському житті під орудою князь-старшин, дехто з росичів, ілвичів, каничів пускався на вільне життя. Почало давати тріщину міцне життя в міцних родах. Земель вистачало. Забравши своїх, вихі-дець влаштовувався на вільному угідді. На відміну від вигнанців за порушення законів тих, що добровільно покидали роди, називали викиднями з родовичів. Викидневі доводилося покладатися тільки на себе, слабкому легше за рід триматись. Із сильних був і Hey года, коло хати якого спинився Всеслав. Умілий рудокоп на болотах та знаний коваль, Неугода доводився родовичем воєводі. З роду він пішов весен п'ятнадцять тому, посварившись з Горобієм.
— Готові ? — спитав воєвода майстра.
— У мене готові завжди,— відповів Неугода.— Зараз забереш чи пришлеш?
Неугода порівняно з іншими роськими умільцями чудово виплавляв крицеве булат-залізо. Покладаючись на майстерність слобожан у стрільбі, Всеслав запасався і запасався стрілами. Найкращими наконечниками вважалися виготовлені Неугодою. За роботу слобода розплачувалася за домовою. Давались крупи, зерно, яких воєвода вділяв з отримуваних на харч слобожанам. Узявши на убитих хозарах багато хутряного вбрання, Всеслав підкинув Неугоді одягу.
Викидні трималися слободи. Утискуваний котримсь із князів, викидень зважувався просити заступу у воєводи. Як і родовичі, викидні посилали синів у слободу. Всеслав їх приймав.
— їдеш погостити? До богів та старших зібрався? — спитав Неугода.
Всеслав кивнув. Викидень поклав на коліно вершника чорну від вугілля і заліза не руку — ведмежу лапу і, дивлячись знизу, сказав:
— Меч ти наточив, стріли нагострив. Що ж тобі! Перун за тебе. Дій, князю!
Здолавши останню, хто зна вже котру засіку, вершники вибралися на круглу поляну. Дерево обрамляло місцину рівною стіною, одразу виказуючи руку людини. Впоперек поляна була кроків на триста. Трава тут росла буйно, як у місцях, де не косять і не пасуть худоби.