...А на схід та на північ від Рось-ріки і Дніпра живуть люди нашої мови — вятичі. А по сей бік Дніпра живуть теж люди нашої мови. Звуться вони за своїми родами — каничами, ілвичами, росавичами, ростовичами, хвастичами, ірпічами та багато-багато інших...
Усі ми люди одної мови слов'янської. Даждьбожі внуки, пішли від прадавніх рідних братів Словена, Скіфа, від Роса, споконвічно ми тут жили, і тут ми зародилися од віку...
Згасає голос оповідача. Далеке завивання тривожить спокій ночі. Чи не вовкулака бродить? Або душі своїх чи чужих, чиї тіла залишилися не поховані, тужать над своєю нещасною долею?
Зі свистом і стогоном рветься з холодних небесних полів злий вітер, б'ється об мерзлу землю. Спить слобода.
Дні схожі один на одного. Увечері знову тече-жебонить оповідь:
— Воїн-ромей іде в бій з грудьми й ногами в лусці кованій, в залізних або мідних латах-обладунку. Сагайдак носить на правому боці, меч — на лівому. Ромейський меч коротший за роський, зате міцний, на кінці широкий, до руків'я звужений, щоб удар важчий був, коле він чи рубає, однаково. А стрільці погані і тятиву не вміють натягти туго.
Жінок ромеї не шанують, і ходять ті, наче заморені коні: все в нескінченній роботі. Іде кудись, на спині несе дитя, чи хмиз, чи ще якийсь вантаж, а руки зайняті: плете. Та є і красуні, стрункі, мов кленок молодий, косами різні, русяві, огнистоволосі. Є і чорні, очі — вуглини, а тіло біле, як лебединий пух... Багато, багато в ромеїв ярого золота, дзвінкого срібла, червоної та жовтої міді. Вина в них солодкі з виноград-ягоди. Не злічиш каміння-само-цвітів, вбрання ошатного, зброї, оздоб. Хто ромеїв побивав, той здобичі винести не міг...
У низових приморських степах ще є гунни, сили колишньої в них уже зовсім нема. А хозари живуть і ходять з табунами на схід від Дніпра. їхня степова земля на багато днів дороги буде. За ними на південь живуть алани, яси, косоги. Від них на схід і на полудень стоять гори круті і високі. Гори зарослі непролазним колючим лісом і підходять просто до моря. Такі там обриви, що коли людина полетить, то помре в повітрі раніше, ніж розіб'ється об морський бережок. В горах є потаємні стежини. Хто їх не знає, той, забрівши в гори, навіки там залишається. Дороги через гори сто днів та ще сто. Ромеї морем ходять, у гори не піднімаються. Хто із слобожан бачив гори? Нема таких. Наче урок, повторює оповідач науку про світ, завчену з уст інших таких самих.
— За горами живуть перси. Моляться вони вогневі невгасимому та двом богам, чорному й білому, нічному й денному. В їхніх богів рівна сила. Білий — добрий до людини, чорний — злий. Мертвих вони не спалюють, а кидають тіла у високі порожні башти на розтерзання хижим птахам. У персів немає князів, а є один князь-хан великий, ним він буває від батька до сина, чи хто сам владу захопить силою через військо. Хтозна відколи перси воюють з ромеями і ромеї з персами. Не ті ромеї, що живуть коло Дніпра по Морю, інші. Ромейська земля лежить за Морем. Поморські ромеї звідти вихідці. Якщо від Дніпра-Кінця йти на захід берегом Моря, за верстов двісті буде велика ріка Дністер, звідти берег моря повертає на південь, а через триста верстов буде Дунай-ріка, найбільша за всі ріки, що є на світі, більша за Дніпро. Краєм Моря Кінець Дунайський на двісті верстов. Берегом немає дороги, болота і багато гирлиськ. Треба обійти на тверду землю верстов на двісті теж і переправитися через Прут-ріку. Від неї на полудень же буде Серет-ріка. Від тої річки ще верстов понад триста ідуть на південь і тоді лише перепливають Дунай. І по Дністру і далі живуть володарі уголичі, тиверці, в'язунтичі з мовою росичам зрозумілою. А за Дунаєм усі мови у владі ромеїв. Після Дунаю берег Моря повертає на схід. Там довга кам'яна стіна, її охороняє військо. На один день дороги від стіни стоїть велике місто Візантія. Там живе князь усіх ромеїв, він зветься бази-левс — імператор романорум. Ромеї найбагатші між усіх мов. Якщо війною не можуть замогти, то відкупляються золотом і дорогими товарами. Військо вони посилають велике: і двадцять тисяч воїнів, і сто тисяч. Служать у них воїни за плату та за здобич. У землі ромеїв багато кам'яних міст.
Усе було зрозуміло: і воїнська сила, і шляхи по землі, і різні мови. Та як передати, щоб слобожани уявили стіни, викладені з тесаного каменю на багато ліктів заввишки! Ніхто з росичів не бачив інших будівель, крім хат у зруб і тину, не бачив інших будівель і оповідач, але, захоплений небаченим, вів далі:
— Будинки в ромеїв з білого каменю. Всередині двір, каменем вимощений, затінений. Там вода б'є струменем угору і освіжає в денну спеку. Високі храми, милозвучний спів. Майдани, яскраві тканини і речі, які невідомо навіщо зроблені. Посудини з прозорого, як вода, скла. І статуї — чоловіки, жінки — кам'яно-тверді, а з вигляду такі живі, що тіло богині вводить у спокусу...
Стомлюється увага. Незвична робота розуму діє, наче снодійне зілля.
Сон сповнюється видіннями. Сонний прокидається чи то з криком ляку, чи то бажання. Він сам не знає.
Прокинувшись уранці, слобожанин пам'ятає, як його душа, злетівши, піднялася над землею. І він, такий самий, як насправді, витав високо. Без крил, схрестивши руки, стиснувши ноги, він самою лише волею мчав себе швидше яструба, який переслідує голуба в невидимому громадді повітряних хвиль.
Унизу, далеко, йому бачились поблиски річок на зелені степів. Несказанно, як стіна, здіймалося лазурове чудо Теплих морів, не даючи пройти в білокам'яне місто. Стискалися груди, і він бачив себе ніби збоку і боявся: впаде. Та не падав. І більше не лякався польоту.
Піднімався вище, зачарований видінням безмежного світу. Він за Морем. Пора опуститися і заволодіти великим містом. Але тягне і тягне невидима ниточка, приторочена до залишеного тіла. Він ковзає вниз. Рухи уповільнюються, він стає важчим. І враз — страшне падіння з високої гори, безпам'ятство. Удар! Він чує голоси товаришів. У розчинені двері снується мороз. Пора вставати і братися за воїнську науку. А ввечері знову:
— Скажи, а що за люди ті ромеї?
Зрозумівши суть запитання, оповідач підбирає слова. Нелегко йому.