Убиті в боях? Таких було небагато, щасливців, винагороджених легкою смертю.
У перші весни італійської війни на полях ще виростало трохи хліба із зерна, що впало восени. Та воно лежало зверху, і тільки частині його земля могла дати живильну силу. Потім ниви покрилися кущами. Тепер там дерево.
Італія жувала кору, траву. Жолуддя стало розкішшю. Волога покидала людські тіла. Шкіра, ніби приклеєна, трималася просто на кістках. Спочатку сині, як у синцях, обличчя чорніли, наче обпалені смолою. Люди дивилися, як божевільні. Вони помирали без їжі. Помирали, знайшовши їжу. Помітивши траву, вони кидалися, щоб вирвати зеленину із землі, падали на кістляві руки і дубіли.
Ніхто не ховав італійців. Хижі птиці з тих, що живляться стерв'ятиною, не чіпали померлих. їхні тіла уже з'їдені голодом, і коршакові нічим було поживитися. Зараз в Італії безлюдно. Це війна, війна, війна! Це війна, Індуль-фе, це її шукають люди, які поклоняються славі.
Сірі боги війни живуть під чорним небом Італії. Нехай пам'ять бліда. Вона широка, як Теплі моря.
Перший рік війни. Ти тоді ще був молодий, Індульфе. Великий Рим почався в Капуї, куди він простягнув руку дороги. Дорогу проклав давній римлянин Аппій, і тридцять шість поколінь не могли її згризти. Камінь, твердий, як жорна, розтовкав кінські копита. Кіннота йшла понад дорогою м'якими стежками. Армія віддалилася від моря. Велізарій боявся понтійських боліт, пристанища повзучих гадів і смертельних хвороб, породжених диханням зміїв.
Повільно пропливали кінні. Поволі тяглася піхота на возах, захоплених у Сі цілії, в Калабрії, в Неаполі. Тоді в Італії було багато людей, биків, коней.
Колеса рипуче стогнали на товстих осях. Солдати, стомлені бездіяльністю, весело розминали ноги пробіжками.
Індульф зневажав натовп, що вирушив на здобич. Ні, не бреши собі. Тоді Індульф пишався успіхами. З легкістю молодості він приймав від Велізарія відзнаки й ласку — від його жінки.
"Хто прославив молодість? — запитував Індульф.—
Моя молодість була дурна і жорстока. Так відмежуй теперішнє від минулого, а то ти втратиш себе".
Колись дороги до Рима ще були дорогами садів. У темній зелені лапатого листя висіли грона, наче вирізьблені з каменю. Мрія Півночі. Ягоди вина. Чи це було іншого року. Десять. Дванадцять. Вісімнадцять років війни. Неаполь був узятий через акведук. Взимку. В Італії немає справжньої зими. Та все ж виноградники були голі, коли війська йшли через Кампанію. Чи не все одно коли, але так було.
Радник Велізарія, вельмивчений Прокопій шукав взаємин з Індульфом. На вузьких стежинах, які розмежовували лози, рівні, схожі на солдатів вишикуваної до бою фаланги, голови вершників пливли над верхівками. Кількох грон вистачало, щоб насититися і збити спрагу. Коні теж хапали виноград, і солодкий сік скапував з їхніх губів.
Табуни сірих дроздів, п'яних від соку, як люди, торохтіли в заростях, зухвало дивлячись на вершників, які заважали птахам радіти життю. Це було, було. Але коли?..
Зустрічалися люди в домотканих хітонах, з брудними ганчірками замість шапок. Босі всі, багато хто — в кайданах. Коротенькими ножами вони збирали врожай, кидали кетяги в кошики, підвішені до в'ючних сідел на гострих спинах ослів. Кволі, байдужі, вони ледве пересувалися. Таких рабів Індульф ще не бачив. Він знав імперію за Палатієм.
З ледь помітною посмішкою Прокопій пояснював:
— На думку мудрих людей старої імперії кожен заслуговує на своє становище. Нижчі люди грубіші за тварин, прикладно, коня. Для них рабство — природне. Доля вирішує, як бути людині. В нашій християнській імперії свята церква, обіцяючи всім однаково порятунок душі, не втручається в установлене споконвіку право одної людини бути рабом іншої.
— Право? Право бути рабом? — перепитував Індульф, не вловлюючи двозначності витонченого розмірковування.— Я не можу бути рабом. Я вбив би або мене вбили б.
— Отому— й ти вільний,— із ще лукавішою посмішкою пояснив учений радник полководця.
Право. Вільний. Невільний... Було цікаво розмірковувати разом з Прокопієм. Індульф любив спілкуватися з ученим, але не його самого.
Рухаючись, як отруєні, раби зривали маслини, вугільно-чорні в сірому листі, короткими серпами — ніби й бережливо, а насправді сяк-так — жали пшеницю, ячмінь, плуталися в сухих батогах гороху, бобів.
— У нас ці загинули б одразу,— казав Індульф Проко-пію.— Я сам зроблю більше, ніж десять таких.
Наглядачі вилися над рабами, наче яструби над птахар-нею. Інші, наглядачі над наглядачами, їздили верхи. У цих знаряддям були трійчата пуга із залізом на кінцях і спис із гачком, як у гуннів. Один раб був схожий на другого, як вівця на вівцю в отарі, наглядач на наглядача — як собака в тічці. Та чи могло бути інакше, коли тут це тривало сотнями поколінь? Наглядачі широкими жестами вітали визволителів від готів. Згадуючи Божественного Юстиніана, вони хрестилися, ніби промовлялося ім'я бога.
А коли італійці перестали хреститися при згадці імені базилевса?
Індульф пам'ятав Рим першого року війни. Напівпорожній, він переважав Візантію, як старий атлет — вичепуреного палатійця. Але був той Рим, для Індульфа перший, одразу до огиди чужим. /
Ще один Рим — примара. З нього пішли всі, ніхто не залишився. Рекс Тотила хотів розметати і розорати це прокляття Італії. Велізарієві посли благали рекса змилуватися над стародавнім серцем країни, бентежили совість благородного Тотили сльозами душ тих, хто віками будував Рим, і гнівом майбутніх поколінь. Тотила не вбив місто-вбивцю, а Індульф надовго полаявся з передостаннім рек-сом за його слабкодухість. Але те сталося згодом, згодом, згодом...
Дві круглі башти і одна гострокута. Ж овтуватии камінь у патьоках старого бруду і пташиного посліду. Дивна назва Азинарі — Ослячі ворота.
Дощ припинився. Над мурами ще палали сірі скирти хмар. Пріло пахло мокрим конем, мокрою шкурою і ще чимось — Римом. Інші міста пахли інакше.
Прострілюючи повітря, пронизливо свистіли ластівки. Голуби злітали з-під копит. Римляни скидали вгору праві руки з вигуком:
— Осанна! Осанна! Евоє!
Білі тоги, лаврові вінки сенаторів. Гаптовані ризи духовенства. Вологі лати в краплинах святої води.