Пташиним перельотом від нього до печер було кроків шістсот. З них принаймні чотириста припадало на висоту. Ніякий лучник не докинув би стрілу, жоден плазун по скелях не здолав би підйом.
Георгій, який зблиснув у Візантії короткочасною відомістю під прізвиськом Фарбувальника, боявся сполохати варварів. Він остерігався відомої всім підступності Долі, яка любить одразу дати й забрати, як сталося в дні повстання Ніка, як було в інші дні, як відбуватиметься в багато днів, які народяться з Вічності.
Давним-давно полетів шершень. Кров на щоці запеклася. Відходить останній скіф, бережно ведучи по камінні верхового коня, звільненого від в'юків. Тонка цівка водоспаду шипіла на скелі. Хапаючись міцними пальцями босих ніг за коріння і виступи каменів, Георгій видряпувався на гору, впевнений у собі, як лісовий звір.
Вершина хребта здіймалася на півтори тисячі ліктів. Здалеку Родопи справді були схожі на гостру спину велетенської тварини. Люди знаходили собі місце на хребцях, між гостряками шпичакуватих відростів.
Вершина Козячої гори була довгою і майже плоскою галявиною, щільно, без найменшого просвіту, обрамлена лісом. Фортеця. Північ відрізана недоступним обривом. З півдня — такі самі, коли ще не дикіші кручі, якими граніти і гнейси, що спорудили хребет, обриваються в долину ріки Арди. На Заході, лише за стадій шістдесят від краю галяви, хребет розсікала тріщина-схизма, така ж глибока, як між Христом і Сатаною. По її дну люди пробили стежку від долини Гебра до долини Арди. Тільки на схід і тільки для того, хто знав, можна було спуститися звідси до нижньої течії Арди, яка впадає в Гебр недалеко від Юстиніанополя.
Олені в пошуках солодких трав, кабани, які восени і взимку шукають опалі жолуді, вовки, які переслідують оленів і кабанів, подекуди долали Козячу гору зі сходу.
Старі люди не дурять: їм здається. Старі люди вірять неможливому — не треба ображати старість запереченнями. У старого Васса в молодості був лук, з якого стріла летіла на сім стадій. Васс убив ведмедя ножем, і туша звіра розчавила б молодця, якби не стягнув її собака. Васс витягнув биками на берег сома завдовжки тридцять кроків, виловленого в Гебрі, і священик наказав поховати здобич, в череві якої виявилися кістяки людей...
Літописів не було, не було і письменних. Люди давно осіли тут. Яблуні й груші встигли зістарітись. Горіх розрісся на три обхвати на висоті людських грудей.
Місцеві жителі не вважали себе якимись особливими людьми. Для імперії ж втеклі піддані, що не сплачували податків, іменувалися скамарами-розбійниками.
Старий Васс розповідав: це він забрів сюди першим зі своїм луком, з дружиною, ім'я котрої він забув; Васс витягнув на мотузках осла й ослицю, бичка й теличку. Як Ной в ковчег. І, як Адам, Васс, розкорчувавши на поляні перший югер, посіяв першу пшеницю. Проте одній груші явно виповнилося не менше сотні років, а горіхи здавалися і ще старшими.
Не на одній Козячій горі звивалися кубла скамарів, і не лише скамарі на ній сиділи століттями. Сховки в горах були, як і все інше, видиме й невидиме, створені богом, звичайно, який сотворив дияволів і людину, ката і жертву для нього, гадюку, корову, маслину, цикуту, пшеницю, префекта, скамара... І все решту, що може спасти на думку і що може вимовити язик, було виліплене богом в його щедрості, яку священики називають незбагненною і несказанною.
А от знаходити їжу, одяг, притулок людина повинна сама. Скамарі Козячої гори, вміючи працювати в поті чола, як указано богом, не могли виростити все їм потрібне. Наприклад, залізо. На відміну хоча б від вовка, від крота,
від птаха бог сотворив людину голою, з м'якими нігтями і тупими, короткими зубами. Це несправедливо. Через те одна людина, озброївшись, може пригнічувати сто інших. У вовків так не буває.
Найважче для скамара було дістати зброю. Суворість імперії, яка роззброїла підданих, оберталася супроти підданих, але шкодила й скамарам.
Закон не допускав жодного випадку, коли навіть шкуратяний обладунок був потрібен підданому. А що й казати — меч. Ніж з клинком, довшим семи пальців і заточений з обох боків, як кинджал, засвідчував замах на безпеку імперії. Короткий клинок, мати який було дозволено підданим, не діставав до серця свині чи бика, тому піддані імперії звикли вбивати худобину з жорстокістю, незрозумілою варварам.
Піддані були беззахисні не лише проти варварів, а й проти розбійників-скамарів. Багаті землевласники зі страху перед людокрадами переселялися в міста.
Зате саморобна зброя скамарів не була придатна, щоб устояти проти війська. Десять проти одного — навіть таке співвідношення сил не забезпечувало скамарам успіху. М'які мечі гнулися, і списи тупилися від першого удару по латах чи щиту легіонера.
Взимку, коли гірський грунт розмокав чи покривався тонким льодком, на Козячу гору навіть скамар міг забратися тільки з ризиком для життя. Так само було і в дні літніх дощів.
Скільки років він прожив тут — п'ятнадцять, двадцять? Георгію ні для чого було лічити літа, та й хто їх лічив. Індикти імперії не поширювалися на Козячу гору. Черв'ячок страху все ще прокидався в ясні дні. Напевно, так було і зі всіма. Ніхто не відмовлявся від нудних обов'язків сторожа. Вчора хлопчик, який виріс на горі, розповів про кінних, помічених унизу, біля водоспаду. Маленький дикун знав мало слів, та мав добру пам'ять. За його описом, люди з кіньми не були схожі на імперських солдатів. Георгій забажав сам оглянути залишені ними сліди. Випадок підніс йому дарунок. Георгій був щасливий удачею.
Слабким природно тулитися одним до одних. Так і побудувалися скамарі коло свого поля, яке розрослося з першого югера, зораного старим Вассом чи кимось ще.
Перший звів чотири стіни з уламків каменю. Наступно-
22 В. Іванов
673
му довелося зводити тільки три, бо він примостився затил-лям до затилля зі старожилом. Вулик, у якому перша будівля стала першим вічком.
З явилися жінки, розросталося господарство. Перший загін для худоби, перший хлів. Скамарі розвели курей. Свині жили в лісі на галяві, за плотом, що спирався на дерева, як на стовпи.
Ями, зарослі ожиною, нагадували Георгію початок його життя скамара. Він замислив викопати рів і обвести селище стіною. В його душі було надто багато страху. Пі д тонким грунтом лежала скеля, несила було довбати камінь. Тоді Георгій і його товариш Гололобий були нещасні.