Безтурботність полонеників, спочатку ніби смішна, незабаром стала бридкою непристойністю. Цікавість, вдовольнившись, перетворилася на огиду, огида змінилася неприязню.
Нелюди погані, їх і порівняти ні з чим, у росичів немає таких.
Усі припаси з підвід росичі забрали собі, а полоненим для казана дали кілька биків і звеліли взяти убитих і поранених коней.
Жорстоко розправляються з худобиною ромеї, жадібно хапають шматки. Дивись, там уже побилися за м'ясо! Начальник їх розбороняє? Набили і його... Одного дня без їжі потерпіти не можуть. До таких у руки не попадайся. На Росі пси кращі. "Даремно ми цих щадили, вбивати б їх одразу гарячою рукою",— казав дехто з росичів.
Надвечір полонених зігнали, згуртували в тісну купу і того, хто не одразу послухався і відстав чи плуганився ліниво на вказане місце, охоче підбадьорювали канчуком. Вранці не пустили до річки, щоб напитися. Полонених знову охопив жах. Віруючі, наслідуючи давніх християн, сповідалися один перед одним.
До полудня наступного дня надійшов викуп. Полонених гнали до мосту через Гебр, гнали бігом, підхльостуючи канчуками, щоб швидше збутися.
Назавжди запам'яталися легіонерам та їхнім начальникам слов'янські вершники, чимось розгнівані, запам'яталися суворі обличчя з довгими вусами та злитість з конем, що нагадувала казкових кентаврів. Таких у Фракії ще не бачили.
...Росичі піднімалися річкою за гіркою, яка закривала їх від ромеїв перед нападом на табір. У широкому руслі шпарко біг маловодий потік. Ліс підступав впритул з обох боків. Навислі скелі загрожували людям, не звичним до гір.
У білому, викачаному камінні річка то зникала, то знову виходила на світло дня. Там, де м'яка земля сповзала в русло довгими язиками, ратиці кабанів і копита оленів протовкли стежини.
Почувся шум падіння води. Русло вперлося прямо в гору, як у мур велетенської фортеці. Згори в кам'яний котел спадав пінявий ручай.
Тут Крук з молодцями зі своєї сотні знайшов зручну схованку для здобичі. В прямовисній стіні на висоті півтора десятка ліктів зяяли чорні пащі трьох печер. Крук прилаштував драбини.
Кажани, розбуджені смолоскипами, шугали під склепінням. Долівка і стіни печери були вибілені, наче вапном, послідом нечистих — ні птахів, ні звірів.
Мало не до стелі набивши велику печеру, росичі розхитали каміння над входом. Обвал заткнув діру, залишивши зверху малий прохід.
Похідний князь позбувся тягара здобичі пуд^ів тисяч на дві. Не час морочитися з нею. Десь шастає п'ятикратно сильніша кіннота ромеїв. Цих зненацька не захопиш. Битися з ними буде набагато важче, ніж з пішими.
Переляканий варварами, у відчаї від утрати нехай малої, але дорогої, як палець, частки майна, логофет Олександр Псалідіон поїхав у Візантію. Перед лицем Божественного Олександр вірнопіддано звинувачував префекта Фракії Кирила в ганебній поразці і в збагаченні варварів. Розгубившись, патрикій втратив глузд, мужність, плазував перед варварами, виказав їм таємниці імперії і, розоривши скарбницю, навіть не добився, щоб варвари пообіцяли піти з імперії.
Кирило, не в змозі покинути провінцію, доносив Божественному в листах про зрадницьке виказання логофетом військової таємниці. Базилевс думав, на тривалий час занісши над головами скаржників меч невідомості.
Врешті обом було сказано, що Священна Скарбниця чекає внесення донатія — добровільного дару.
Аюди слабкі й грішні. Божественний Юстиніан, згори осягнувши природу людини, був милостивий до болота, з якого він мудро ліпив Владу і свою, і майбутніх базилевсів.
Розділ чотирнадцятий ПОЗОЛОТА ОСИПАЄТЬСЯ
Сон, спочинок живих! О Сон, божество благодаті! Мир душі, порятунок з турбот, розбитого серця Ніжний по праці тяжкій і денних печалях зцілитель...
Овідій
1
Непролазні хащі дерев, що увінчували Козячу гору, насовувалися на вузьку ущелину в скелях, звідки зривався водоспад.
Шурхіт і шелест, шипіння й булькання — в найпосушли-віші дні не припинялося гучнозвуке спадання води в камінну чашу під прямовисною кручею.
Під час зимових злив і літніх гроз небо падало на землю морем, яке прорвало загати берегів. Тоді водоспад ревів поганими голосами дияволів.
Та і в сонячні дні у водяній пилюці ворушилося багато-руке, багатоноге тіло. Воно хотіло висунутися і ховалося знову в страху перед хрестом. Ось, ось, дивись — плече, груди, прозорі, спокусливі.
Геть! Не дивися! Неблагочестиво спокушати себе надмірною увагою. Сатана вміє приваблювати людський зір, щоб утілитися в плоть.
Сам Сатана і його воїнство суть розтлінні ангели. Тут, у водоспаді, знайшли собі притулок і колишні еллінські боги. У них природа інша. Вони були створені Сатаною в його намаганні наслідувати бога. Можливо, крім них, ховаються тут і стародавні боги Фракії, яких вижили еллінські боги. Всі вони, об'єднавшись в боротьбі проти Христа, більше не ворогують один з одним.
Бог єдиний у трьох ликах, дияволи — незліченні. Вони нападають на церкву, породжуючи схизми-тріщини в тілі її. Божественний Юстиніан спалює єретиків.
Піддані-фракійці казали, що кам'яний котел під водоспадом не мав дна. Хто виміряв його глибину?
Хтось. Ніхто. Людям тут нічого робити. Проїжджаючи або проходячи імперською дорогою повз Козячу гору, люди показували одні одним на челюсті ущелини. Всередині в неї, під самою горою, було нечисте місце з діркою, яка веде в пекло через печери, що тягнуться під землею на тисячу триста стадій. "Хіба може бути таке?" — запитував новенький, відчуваючи холод на спині і мурашки по всьому тілу. "Звичайно. Хіба ти не знаєш, де пекло? Під землею. Не провалися у вічне полум'я".
Цих місць боялися. Та не всі. Влаштувавшись на гілках корявого дубка, над водоспадом висів довгобородий і патлатий чоловік. Спочатку його скувала цікавість. Потім усвідомлення небувалого успіху дало сили не ворушитися довго, судячи за сонцем, понад чверть дня.
Шершень сів на волосату руку із шкірою фіолетового відтінку. Зла комаха примощувалася, впитися чи не впитися жалом. Рука свербіла від лоскотливих лапок, озброєних гострими кігтиками. Переслідуючи коней, зграя ґедзів вторглася в ущелину. З її прохолодних затінків сірі мухи-кати знялися до сонця. Одна з них мимохідь і знехотя прохромила щоку чоловікові. Краплини крові застигли в бороді. Чоловік не здригнувся. Він стійко зніс би і справжній біль. ґ