Проходячи, тури спасали хліба, а росичі, вражені таким напливом звіра, не зважувалися проганяти їх нібито...
Втікали із степу кози, втікали лисиці-огнівки і маленькі собачки-корсаки. Журавлі летіли на північ, дрохви плутались на узліссях. За ними навалилося степове військо.
Далі оповідачі розходилися в переказі, сперечаючись між собою. У декого виходило, що за тих часів багато слов'ян жило по той бік Росі, на Туровому урочищі, і ще далі на південь. Одні відступили слідом за турами у водяну прип'ятську фортецю і там поселилися навіки. Інші залишились битися за могили батьків. З них не більше сімдесяти вціліло після побоїща. Залишилися живими вони тільки тому, що йшли разом, вміли вдаряти враз, наче одною рукою, вміли відбитися разом, наче одним щитом.
Що сталося раніше? З ким билися росичі? З десяти роських родів сім вважали, що пішли вони від семи братів, а три називали себе потомками Скіфа, або скіфами, хоча ні мовою, ні ликом, ні звичаєм не різнилися одні від одних. Ні в кого не спитаєш, нікому розсудити суперечку між оповідниками. Одне лише видно, як сонце на небі: сила потрібна, і не проста, а відкована воїнським умінням і загартована, як тверде булат-залізо.
У росичів за слободою на рівному місці поставлені щити з м'якої липи, кожен на сажень висотою, три — шириною. На щитах сажею, розведеною в конопляній олії, намальовані вершники.
Стрільцеві потрібна метка рука. Аби була такою рука — не пропускай дня, щоб не натягнув тятиву. Перед липовими розмальованими щитами немало сліз ковтають підлітки, починаючи слобідське життя. Вся трава довкола стріль-биськ витоптана в пошуках загублених стріл. Тільки розвидниться — стріляй і стріляй. Міняються тятиви з жил, зношуються рукавички на лівій руці, побиті ударами. З часом звикає рука, розвивається око. Далі, на третій рубіж, на три сотні кроків відходять стрільці. Звідси в намальовані тіла треба влучити так, щоб із п'яти стріл чотири летіли в повітрі, коли впивається перша. Тоді ти справжній стрілець. Сам, пишаючись досконалістю, намагатимешся дня не пропустити без стріли.
Кожен слов'яно-роський підліток (дівчатка теж балуються з луками) саморобними стрілами б'є дрібного звіра і пташину. Кожен дорослий уміє натягнути бойову тятиву. В руках слобожан лук стає страшною зброєю далекого бою, а зблизька, кроків за сто, слобожанин прониже козу, а в тура чи в тарпана — дикого коня — зажене стрілу по оперення.
На північ від Рось-ріки земля поділена між братськими родами: на півдні, за річкою, земля нічия. Туди слобожани інших родів споряджались на возах ламати бджолині борті, ловити по рівчаках та річках рудих бобрів-гаткобудів.
У ілвичів-сусідів теж багато полювали на звіра, збирали запаси, на товар вичиняли шкури й хутра. Такі слободи були вигідні родовичам.
Роські слобожани не тяглися в дике поле по борті і шкури. В латах-обладунку, лускатих від нашитих на товсту шкуру кінських копит, з мечем чи сокирою на перев'язі, зі щитом на лівій руці, зі списом у правій, сагайдак і лук за спиною, а ніж за халявою, вони вчилися ходити купно, не розриваючись. Училися бігати одною стіною, повертатися, як один. Зупинившись за наказом воєводи, передні одразу метали списи, за ними задні кидали свої. І, затулившись щитами, оголювали мечі і бігом нападали всі разом, усі одразу, ніби накочувалося єдине багатоголове, многожаль-не чудо. В інших слободах життя минало вольготніше.
Кожне, і чоловік і жінка, вміли їздити верхи, триматися на коні в сідлі і без сідла, правити вуздечкою. Воїн повинен уміти правити тільки самими ногами, вивільнивши руки для бою. Ще від Всеслава Старого в роській слободі повелося вміння розвивати силу ніг. Дають камінь з пуд, обшитий шку/рою. Його треба тримати коліньми стоячи. Швидко стомлюються ноги, камінь падає. Підніми і тримай. Дають усе більший і більший камінь, доводять вагу до чотирьох пудів. Зате слобожанинові не треба триматися за поводдя, кінь іде з одного наказу ніг. Стисне слобожанин ноги, щоб провчити коня, тьмяніє від муки в кінських очах, тріщать ребра, і, коли переборщити, кінь падає на землю.
З коня, як з тверді, били стрілами, метали списи. Скакали одним строєм, коліно в коліно, ішли вервечкою в потилицю і суцільною лавою кінських грудей і бойових щитів. Коней навчали лягати і мертво лежати, притиснувши до землі голову.
Важка воїнська наука для новеньких. їх змушують бігати з мішком на спині: мішок на лямках, у мішку — пісок. Тягар каменя між колінами, як і вантаж піску на спині, доводять до чотирьох пудів. У річці плавають довго, незважаючи на крижану навесні і восени воду. Непокірних немає.
Воєвода Всеслав опирався на кровних побратимів. Таємне побратимство повелося нібито ще до Всеслава Старого, попередника Всеслава нинішнього. В кожному роді можна знайти чоловіка із слідами розпеченого заліза в таємному місці під пахвою. Коли весь рід росичів, зібравшись на погості всім миром радити про справи, побратими, умовившись раніше, дружною підтримкою можуть досягти свого.
Дерев'яний град ще не прокинувся після весільної гульні. Заспали пастухи, в хлівах ревла худоба. Ратибор не став чекати вранішніх обрядів, не захотів сісти за стіл зі всіма. Тільки засвітало, він вивів коня, слова не мовив Млаві, що потяглась було до нього, не попрощався з матір'ю.
Загрюкотіли ошалівки містка через рів. І полетів вершник, не торкаючись поводдя, без вуздечки — на коні був лише стайняний наголовник. Скакав, наче одне тіло мчало. В порожній слід посміялися нічні вартівники мужу, що так квапився від молодої жони, наче від осиного рою, і, пустивши на волю собачню, самі бігом кинулися до града. Підганяв їх не голод, не бажання якнайраніше скористатися залишками смачної трапези, а цікавість: чи не сталося чогось непригожого під дахом відунки Анеї в першу шлюбну ніч сина?
Та цікавість була марна: Млава та інші молоді вийшли чесними перед мужами і своїм новим родом. А чоловікові, чи сидіти йому, прилипши до солодкої жіночої сорочки, чи скакати полями й лісами — знати самому.
Стягнувши наголовник, Ратибор пустив коня в слобідський табун і поліз через тин до себе додому, в рідне, улюблене місце. А п'ять чи шість весен тому було не так. Суворість слобожан, вимоглива, без поблажок, воїнська наука, кпини, на які підліток не вмів і не смів відповідати,— життя було гірке, як полин. Кліткою була для нього слобода, і в цій клітці він ходив лютий, мов тхір на припоні. Окрик, навантага, смертельна втома до ночі. І мало було ночі, щоб виспатися. Бувало, дехто з підлітків так і згорав без хвороби, ніким не помічений, ніким не пригрітий.