З В. Іванов
65
рідні розплели дівочі коси і невіста оплакала свою дівочу свободу. Млава пішла вимити руки в корчазі з водою під світильником. Вона, боячись неминучого, розказаного їй жінками, таємничого, як і все незвідане, барилася, хлюпаючи водою. Кволий вогник світильника коливався від подихів і рухів дівчини. В тінях погляд Ратибора вгадував довге жіноче вбрання, одягнуте вперше. На дівочому тілі має бути довга сорочка, яку кожній дівчині шиють перед шлюбом, раз у житті. У ній же спалюють тіло, коли жінка завершить своє життя.
Млава повернулася — Ратибор згадав, що не знає її обличчя. Він не дивився на молоду за весіллям, не зміг би сказати, якого кольору в неї очі. Тепер, мимохідь глянувши, він устиг помітити дуже світлі коси. І ще, маючи дуже тонке чуття, Ратибор уже знав, уже запам'ятав запах Мла-ви, її запах, не такий, як в інших.
Очі й коси в хозаринки були чорні... Десятки днів минули, і відійшло чаклунське зачарування мертвої. Відійшовши в день вчорашній, чари втратили владу, не пекли, не гнітили розум, не мучили серця. "Можливо,— думав Ратибор,— так рука звикає до обруччя, підборіддя — до шоломового ременя, а тіло — до паркої обтяжливості лат. І серце — до втрати". А втратити, ніколи не мавши,— чаклунська таїна, неосяжна для розуму.
Невидима, Млава ступила до постелі і зупинилася, ніяковіючи. І враз зважилася. Ратибор чув, як дівчина за його спиною роздягалася. Зашаруділи, ворухнулися снопи.
. /
Було зовсім темно, світильник ледве блимав, на нагорілому вуглику ґнота витанцьовувала синенька стрілка. Ратибор прокинувся, наче від поштовху, отямився від сну, як завжди, враз, свіжий, готовий діяти і знаючи, де він і що з ним. Так собака встигає проснутись, тілом почувши здригання землі, нюхом — запах дьогтю і шкури і встигає відскочити, відчувши шерстю дотик колеса воза.
Ратибор сів. Якби не дах, а відкрите небо, він одразу визначив би, скільки часу залишилося до світанку. Зараз він знав тільки, що ніч іще тягнеться.
Ніч іще тривала, і Ратибор прокинувся не даремно. Мати стояла перед ним. її присутність розбудила сина. Стара підняла руку і вдарила Ратибора по тім'ю, не сильно, сухим коротким ударом, як вона його карала в дитинстві. Вона тільки рукою била сина.
Піднявши опущену синову голову за підборіддя, Анея другою рукою показала за його спину, на Млаву.
— Я не можу. Не хочу,— сказав Ратибор. У поєднанні цих слів була неправда, яку він відчув сам.
Вхопивши сина за плече, Анея змусила його встати. Вони вийшли. В темноті чулося хропіння: в соломі й сіні, в розпряжених возах повсюди спали люди,— декому довелося лягти після весілля.
"Як вона дізналася?" — думав Ратибор. Він був певен, що Млава нічого не могла сказати Анеї. Анея дізналася сама.
З гірким докором мати шептала синові:
— Ти набрехав мені, погодившись, ти зганьбиш рід. Ти знаєш, що її відвезуть додому. Ти хотів поглумитися над нами?
Поблизу проспівав півень, його підтримали інші. Півняча перекличка прокотилася дерев'яним градом, повернулася, зробила ще коло і змовкла.
— Ти чуєш? Останні,— сказала Анея.
Мати не спала цілу ніч, зрозумів Ратибор, цілу ніч вона вглядалася душею і ось прийшла, вимагає.
Ратибор не помилявся: Анея, добившись свого, чекала. Вона знала підступність життя. Зараз вона шкодувала, що не дала синові любовного привороту. Це була настоянка висушених тілець жучків золотисто-зеленого забарвлення. В першу половину літа їх збирають ранками з гілок кущів до схід сонця. Це напій і смерті. Якщо дати випити багато, людина помирає у страшних муках. Анея знала міру, вона зберегла б сина. Напій кохання збуджує пристрасть і надає сили навіть слабкому.
Коли жінки скаржилися Анеї на любовний холод чоловіків, їхньому лихові зараджував таїнний напій. А в своєму домі Анея не зуміла допомогти.
На град хмарою насунулася передсвітанкова тиша. У цей час вухо людини не почує нічого. Нічна тиша сповнена звуків, а передранкова — глуха.
— Іди, сину, іди,— сказала Анея. В її голосі не стало ні злості, ні повеління. Вона ніби нічого не вимагала, навіть не просила. А Ратибор чув: "Верши!" І згадав свою обіцянку Всеславу.
Він пішов. Позаду м'яко грюкнуло, тручись, дерево ворітець клуні.
Олія у відкритій чашечці глиняного світильника майже вигоріла. Вогник відійшов з довгого носика до чашечки.
З*
67
Олія нагрілася, ось вона спалахне вся. Клуня на мить освітилася. За стіною по втовченій долівці тупо бив копитом кінь; щось тривожило і його.
Вогник ще ступнув. Ось він перейде в чашку, і олія дасть полум'я. Пахло чадом від вигорілого ґноту.
Ратибор змочив пальці в корчазі і безжально вбив трепетну душу вогню.
Торкнувшись у темноті коліном гострого гузиря снопа, Ратибор розпустив поясі стягнув із себе широку сорочку з вишитим скісним коміром. Цю сорочку за звичаєм Млава прислала нареченому після того, як відбулися заручини і домова про викуп.
2
Видно, не лише від гуннів дуже потерпіли росичі. Від батьків дітям, від дідів до внуків передавались оповіді про інших розорителів. І, оповідаючи давні перекази, часом вступали між собою в суперечки: ніби й побоїще, після якого тільки сім братів залишилося, не гунни вчинили, а якісь інші степовики.
Чи гунни, чи хтось інший, чи про різні набіги Степу говорили оповідачі, чи про одні й ті ж, але розпочинали однаково.
Та зима була люта, сніг у лісах залежався надовго. Новий місяць народжувався червоний, ніби в муках поки-даючи небесне лоно. Із степу вовки підступали небаченою силою, їхнє виття здавалося людям дивним і незвичайним. Лихо прийшло в пору, коли молода трава вже покриває кінське копито до путового суглоба, в кращу пору для степу. Корми соковиті, налиті весняними силами трави ситні й життєдайні. Мошва, ґедзь, комар тільки народжуються і не мучать. Дні довгі, а спеки ще немає, сонце не виснажує коня і вершника. Весняні води зійшли, броди доступні.
Тут і повалили з полудня тури степовою дорогою. Стадами, бики першими, тури заходили в річку, пливли щільно одне біля одного, і людям доводилося бачити, як туриці підштовхували рогами туренят, піднімаючи теляток над збитою в піну водою. Розмісили тури береги і пішли. Куди? В прип'ятські ліси, де живе п'ятнадцять великих рік, малим річкам та рівчакам і ліку нема. Так багато родить воду земля, що буває пора, коли ріки там спиняються і повертають течію назад, як Рось у повінь.