— Пива! Меду! Вина!
У вині явно відчувався присмак води, мед був підозріло рідкий. Від погано перебродженого пива відгонило борошном. Та нічого іншого не було. Солдатська платня легко витрачалася в чеканні здобичі. Ті, що програлися в кості, пили за рахунок щасливчиків чи в борг, під заруку товаришів. За вбитого заплатить уцілілий.
Бридкі напої, убога закуска. Копчена риба була тверда, як поруч щита. В ялене м'ясо різали якнайтоншими шматочками, щоб зберегти зуби. Торгаші приберігали кращі припаси до дня успіху.
Довгоногий ісавр, забачивши слов'ян, звучно клацнув язиком. Відтворюючи жести стрільця, він виплямкував дивні звуки:
— Чтцк! Ттть-су!
Це було схоже на стук тятиви об рукавичку і на свист стріли.
Здається, ісавр хотів нагадати слов'янам про взяття Панорма —єдиного міста в Сіцілії, яке вчинило опір. Помітивши, які низькі мури Панорма біля порту, Велізарій наказав підтягти Човни на корабельні щогли. Зверху стрільці замогли опір готського гарнізону.
— А під Неаполем Велізарій нічого не може придумати!..— горлопанили солдати.
Смагляве обличчя ісавра, в обрамленні кучерявої бороди, сяяло усмішкою. На низенькому стільці, з високо задраними коліньми, він міг здатися велетенським коником в образі людини. Він запрошував:
— О-о! Друзі! Золоті шоломи! Зірке око! Вина! Вина! Всі ці слова, мовлені по-еллінськи, були зрозумілі
слов'янам.
— Ще вина! — кричав ісавр.— Усім вина! Зенон частує!
Він підвівся. Незвичайно довгі в порівнянні з тулубом ноги робили його дивно високим. Прислужник торгаша, великий, важкий, спритно спрямував в олов'яну чашу цівку вина з міха. Зенон торкнувся руки прислужника, товстої, як колода, і відсмикнув пальці, ніби обпікшись.
— Таран! Таран! Наймогутніший воїн! Ходімо ж, ходімо! Ти сам повалиш мур!
Та прислужник був незворушний, як глухонімий. Він не дурень, щоб воювати. За умовою з хазяїном він має пайку в прибутках. Зенон обняв Індульфа. Аоскочучи твердою бородою його щоку, ісавр шептав:
— Я бачив тебе на акведуці. Я знаю, чого ти хочеш. Слухай, ходімо разом уночі. Я допоможу тобі.
Індульф не зрозумів. Про що балакає цей ісавр? Слов'яни вилазили на акведук з нудьги.
Відпустивши Індульфа, Зенон притис пальця до губів:
— Мовчи, мовчи. Нехай ніхто не знає, нас випередять. Хто випередить? У чому?
Зенон намагався щось пояснити, але його перебили раптовий шум і крики. Сталося щось незвичайне, табір заворушився. Зенон вчепився в руку Індульфа:
— Ходімо подивимося. Я не хочу розлучатися з тобою. Ісавр потягнув було нового товариша, але його самого
ззаду схопили чиїсь руки.
— Спочатку заплати, тоді підеш, пане! Вирвавшись, Зенон вдарив у груди прислужника:
— Козел! Ісаври беруть, але не крадуть!
Кривий ніж зловісно ніби сам вискочив з піхов у Зенонову руку. Індульф завадив ударові. Ісавр люто розвернувся до слов'янина. Індульф був вражений кольором Зеноно-вого обличчя. Вся кров відлила, залишивши на шкірі бруднувату засмагу. Страшно не було. Індульф зготувався вибити ножа і повалити з ніг навіженого. Але той спам'ятався і кинув прислужникові срібну монету: — Бери, смердючий!
Ніби стираючи гнів, Зенон провів рукою по обличчі. Він уже сміявся, ніби нічого не сталося. Його очі нагадували бобра, не чорні намистинки на морді розумного звіра, а колір рудої шкури. Підкинувши ніж, Зенон впіймав клинок піхвами з неабиякою спритністю.
Посли Неаполя поверталися до себе після чергових переговорів з Велізарієм, солдати влаштували їм проводи на свій лад. Це було справжнє цькування. Солдати свистіли, гутютюкали, обсипали найбрутальнішими лайками.
Ніхто не заважав виявам неприязні. Охорона з іпаспистів полководця оберігала тіла, але не вуха п/6слів.
Якби Неаполь погодився на здачу, табір знав би про це. Знову неаполітанці послали своїх для пустопорожньої балаканини.
Невдачі дратували і радували. В солдатських інстинктах боролися незгасла надія на грабунок і страх перед недоступними мурами.
Декуріон 1 Стефан ніби й не чув образ, якими його обсипали. Незворушність Стефана не була позою досвідченого магістра, який звик не втрачати виразу непорушної байдужості. Стефан ніс неаполітанцям останню пропозицію здатися.
Літній чоловік, він жив у мирний період, незвичайно довгий, єдиний у бурхливій історії Італії. Більше сорока років миру. Стефан не міг не бачити, як розцвіла Італія. Готи здавалися надійною охороною. Та однак Стефан, як майже всі, хто вважав себе римлянином, зневажав варварів, їхня влада принижувала самолюбство. Крім того, вони були схизматики-аріани. Кафолицька церква вбачала гріховність у підлеглості єретикам далеко гіршим, ніж язичники. Ті не знали слова божого — ці його спотворили. Смертельний гріх, неспокутний...
Італія забула бідування колишньої імперії і пам'ятала лише великі події, вільно й мимовільно роздуті літерату-
Декуріон — член міського управління.
рою і переказами. Сучасник бачить рідке колосся на засушеному полі і сумує над пустелею своїх днів. А потомки, зібравши одну цілу спадщину століть, захоплюються багатством минувшини.
Після смерті Феодоріха стала відчутною хисткість порядку речей. Стефан бажав перевороту і — не бажав. Стало страшно.
Коли бог захоче струсонути землю, сови вміють заздалегідь вивідати волю Всевишнього. Перед землетрусом на карнизах гірських печер з'являються дивні постаті. Вони недосяжні і непорушні. Сови дізналися, що склепіння вічних печер стали ненадійними і чекають, засліплені сонцем, але в безпеці. Вони ніколи не помиляються. Бог подав знак, у кого є вуха — нехай почує.
Хіба не знак — посилений обмін послами з Візантією, що почався після смерті Феодоріха? А винищення вандалів і маніфести Юстиніана? Звістка про мученицьку смерть Феодоріхової дочки Амалазунти прозвучала воєнною трубою. Як спокуса, з'явилася думка: а чи не краще готи, ніж війна? Що можна вдіяти...
Старе-престаре Нове місто — Неаполь — ніколи не було ще взяте штурмом.
За легендою, самі боги вказали людям на пояс скель біля затоки, де й було поставлене місто Нове; старе, перше, було закладене трохи далі від моря.
Мури стародавнього вже Неаполя лягли на скелі, не доступні для підкопу. Вапно, що скріпило кладку, від часу стало міцнішим за камінь. Кілька готських вождів посилили неаполітанський гарнізон, а більшість подалася на північ. Новий рекс Феодат, як переказували, хотів схилити Юстиніана до миру обіцянками і поступками.