Глибокий і мелодійний гул пролунав у підземеллях: відчинялися двері в нумери. Почулися голоси, тупіт ніг. Ішли мимо. В короткому зблиску світла, що проникло крізь щілини дверей, Таціт побачив тіло Манассіоса. Колишній демарх прасинів лежав на спині, зі складеними на грудях руками. Ні для чого було знати, сам він так відійшов чи про нього потурбувався Оріген з поваги до небіжчика. Кроки повернулися. Чиєсь тіло проволокли повз нумер.
Коли знову все стихло, Оріген повернувся до розмови — єдиної втіхи помираючих:
— А знаєш, Таціте, зачаївшись звіром у норі, я пережовував думки, як бик жуйку. Імперія виховала рабський склад розуму, люди не усвідомлюють подій. Чуючи погане про базилевса, думають, що суплікатор був особисто скривджений. Так само не довіряють і похвальбам, оскільки розголошувач чуток міг бути задобреним. Я бажав би загробного життя, аби лишень зустрітися там з Юстиніа-ном! Помститися йому за моє рабство. Я знав, проти кого йду. А за що? Не знаю. Рабство випалило мені душу. До нещасного Іпатія мене привернула його доброта, м'якість. Та чи був би він кращий?
— Покинемо базилевсів тлінню,— відповів Таціт. У його голосі зазвучав гнів.
— Та я не можу не думати про майбутнє, що мені залишається? — з гіркою іронією озвався Оріген.— Про майбутнє не імперії, яку я навіки покидаю, але хоча б про людей. Чи завжди і в усьому чекає їх приниження?
— Що наша загибель! — мовив Таціт.— Людське насіння незнищенно стійке. Я бачив вільних і рабів, білих, чорних, жовтих. Я вважаю рівними розум і почуття людей. Немає нижчих і вищих за правом народження, хочу я сказати. Мені хотілося б відродитися за повір'ям індів. Повернутися в дні, коли...
Таціт змовк, і Оріген підказав:
— Воскреснути, коли за Апокаліпсисом Іоанна не буде більше часу?
— Ні, простіше,— відповів Таціт,— коли люди перестануть їсти людей.— Звівшись на руках, він спробував зручніше перекласти зламані ноги. Та біль спалахнув ще дужче. Таціт сказав тремтячим голосом: — Каятися марно... але я розкаююся в злі, волею чи мимовільно заподіяному нижчим мною чи моїми...
Темрява мовчала довго-довго. Часу не було, ні дня, мі ночі. Тим паче не було ранку.
Оріген упав у забуття. Раптом, опритомнівши, він злякався, що Таціт уже відійшов слідом за Манассіосом. Знову почувся тупіт ніг. Оріген спитав темряву:
— Ти тут?
Почувши свій голос, Оріген зрозумів, що не хоче відповіді. Нехай Таціт уже звільнився. Та друг останніх годин відповів:
— Так, ідуть. Нехай ми згаснемо. Не знаю, чи хоч у чомусь правий розіп'ятий галілеянин, але він умів вірити в краще і помер славно. Настане час для людей... Все — благо...
Жовтий промінь вткнувся в підлогу нумера. В замку повертався ключ. Таціт сказав:
— За нами. Тепер можу признатися тобі, Орігене, я лякливо побоювався, що злоба базилевса забуде нас на харч черв'якам.
Ці слова були сказані так само спокійно, як обидва вони розмірковували про долі імперії та людей. /
Двері відійшли безшумно. Дбайливий доглядач нумерів Алфей насичував залізо завісів жирним мастилом.
Таціт, змушуючи себе не мружитися в сліпучому світлі, сказав:
— Вітання тобі, Орігене, і прощавай.
— Прощавай.
6
Патріархові Мені не подобалася пристрасть Юстиніана до богослов'я. Державний теолог називав себе Зовнішнім Єпископом Церкви. Він любив спалювати схизматів. Якось на руці базилевса Мена помітив слід давнього опіку. Сам пізнавши біль від вогню" Юстиніан вважав страту на полум'ї найлютішою.
Базилевс присвоїв собі дивовижне право піддавати анафемі давно померлих віровчителів. На це не могли зважитися навіть вселенські собори пастирів Церкви, бо небіжчики не можуть дати пояснень. Юстиніан звелів анафемству-вати померлого триста років тому екзегета Орігена за надто вільні алегорії, взяті з Біблії. Анафема впала і на отців Халкедонського собору Федора, Іва та Феодорита, які захищали вісімдесят років тому догму Несторія. Мирянин Юстиніан хотів стояти над соборами, папами, патріархами.
Та все ж Мена не відмовився іменувати Юстиніана
Верховним Учителем віри. Мала, минуща спокуса, що загрожує Церкві Високій, Церкві Владній...
З інших причин Церква перебуває в ненастанній небезпеці. Істина, кинута на майдані, перетворюється на смертельну отруту. Уподібнюючи темних людей до свиней, Євангеліє заповіло апостолам Логосу остерігатися надмірної відвертості перед народом: "Аби вони, не зрозумівши, не повернулися проти вас же!"
Недарма, невипадково пристрасті киплять лише довкола боголюдини Христа: як розуміти його сутність? Задовго до вчення християн схоже на євангельське вчення проповідувалося в Палестині невідомим учителем: християнство готувалося прорости в душах людей, як ліс з малих насінин багатьох посівів. Про це незаперечно засвідчували старовинні записи. Викриття, збентеживши душі, розруйнує молоду споруду Церкви. Сам Мена колись ледве не впав у спокусу. Мена тримав особливих послів у Єрусалимі, Віфліємі, Тиверіаді, Дамаску, Баальбеці. Наділені верховними повноваженнями, посли розшукували в монастирях, архівах префектур, храмових хранилищах та в підданих пергаменти, папіруси, ситівники, винищуючи все хоч трохи давнє без вибору, без дослідження, щоб не впадати в гріх спокуси вільнодумства. Не еллінські ідоли, не схизми по-справжньому загрожують вірі! Справедливо бог осліпив ворога Церкви Юліана Відступника, заховавши від нього вразливе місце!
Попереднє правління було небезпечним для Високої Церкви. Базилевс Анастасій не вмів боротися із схизматиками. Сам він був настільки підозрілий у схильності до монофізитства, що патріарх Євфимій поставив вимогу і отримав від Мовчазного письмове сповідання кафолицької догми. Тепер кафоличність підданого підтверджується в сумнівних випадках порукою трьох свідомих кафоликів з їхньою клятвою на Євангелії. Навернутий з єресі в кафолицтво потрапляє під нагляд — чи не хитрує він? Брехун піддається смертній карі. Це благочестиво.
Старий Юстин славився як ревний кафолик. Тому Висока Церква одразу закликала віруючих визнати нового базилевса. Нехай гострий меч кафолизму зветься Зовнішнім Єпископом. Цей базилевс осягнув єдність доль Церкви і Влади...