Успіх псує підданого. Такий, навіть без лихих намірів, стає небезпечним. Так і цей полководець. Подумавши, що він непереможний, Хілвуд у поході за Дунаєм погубив базилевсове військо і сам був убитий.
Приготування війни проти італійських готів завадили послати за Дунай нове військо. Юстиніан звернувся до хозарів. Прибувши в хозарське місто Саркел, посли розповіли Хакану про багатство та про беззахисну безпечність задунайських слов'ян. Хозари прийняли дарунки.
Карикінтійський префект доніс: через варварські лінощі хозарське військо не пішло далеко. Хозари напали на дніпровських антів, з якими імперія веде торг з давніх-давен. І дніпровські ратаї розбили хозарське військо до ноги.
Хозари ослаблені. Поки що немає інших, щоб покарати задунайських варварів. І далі споруджуватимуться фортеці.
Бо мудрість і в будівлях. Будівля — очевидне втілення Сили. Недалекоглядно-скупий Анастасій не зважився б одразу приступити до створення нової Софії. Нишком дурні здивуються, Владі потрібен не розум, а послух підданих.
Пишна розкіш нової Софії уподібнюватиметься до сильного війська. Перед храмом Юстиніана схиляться народи. Найвіддаленіший варвар, почувши про Софію, похитнеться в своєму закостенінні.
Софія Юстиніана! Наріжний камінь Імперії Всесвітньої!
/
5
— Народжуються, страждають, помирають... Навіщо? Аюди-тіні шепчуться, як привиди, про надію, про любов. Життя загорається і розсипається попелом. Пустеля, вагітна зимовим холодом, північно-східний вітер, шум крил невидимих птахів... Міріади вбитих на світанку і вдень, і задушених вночі, і стіни тюрем, і сморід падла, на яке бог перетворює своїх дітей. Навіщо? Невже заради того, щоб хтось один із сотень міріадів осягнув високе? Щоб мужніше помирати?
У темряві підземних нумерів під палацом Буколеон людський голос задавав ці запитання неквапливо, дуже спокійно, ніби пропонуючи обговорити сутні справи, не більше.
З цілковитого мороку, як щось відчутно тверде, відповів інший голос:
— А сподіяне спасителем, брате мій Таціте? Земне життя коротке. Своїми стражданнями людина заслуговує на вершину блаженства. Я давно покінчив би з життям, якби не певність в існуванні загробної справедливості. Інакше не можна прийняти очевидно тимчасові несправедливості буття. Я знаю, ніхто не захоче жити без віри.
Знайшовся і третій голос:
— У тобі говорить слабість, добрий Манассіосе. Навіщо нам, уже неживим, топтатися на камені, відшліфованому сліпцями задля самовтіхи? Минула тисяча років відтоді, як Арістофан наділив свого Сократа розумними словами: якщо Зевс справді вражає клятвопорушників, то чому блискавиці не влучили в Симона, Клеоніма, Феора? Замість негідників Зевс б'є високі дерева і власні храми. Чим вони йому зашкодили?
— Ох, Орігене, Орігене,— простогнав Манассіос.
— Вибач,— з несподіваною ніжністю сказав Оріген.— Не тебе я хотів скривдити. Вір, якщо тобі так легше. Я не хочу образити ні тебе, ні Христа. Клянуся, Христос був кращим з людей.
— На жаль, ти залишився язичником,— м'яко докорив Манассіос.
— Ні, Оріген не язичник,— втрутився Таціт,— просто він уміє думати.
Запанувала мовчанка. В тиші було чути падання крапель води, шелест дихання. В тісному нумері пошматовані мордуваннями Оріген, Таціт і Манассіос майже торкалися один одного. В сусідньому нумері хтось застогнав.
— Моє життя було помилкою,— знову мовив Таціт.— Я гадав, що в імперії можна зберегти чесність, непохитність переконань. Я не помітив, як став рабом. Я жив боягузом. Разом з іншими нікчемами я був піщинкою безсловесно сумирного демосу. Я спокійно втішався моральним життям. Ніхто в імперії, проклятої безчестям і гнітом, не може не понівечитися, не задихнутися. Я не шкодую, що загину.
— Час минає,— поскаржився Манассіос,— і немає чуда покути. Пророцтва і явлення нині припинилися. Воля божа невидима. І немає більше пророків.
— Брате по смерті,— твердо заперечив Оріген,— а хіба ті, хто помер на іподромі, не пророки?
Знову мовчанка і темрява, глибока темрява печер чи підземель.
— Таціте! — покликав Манассіос.— Ти піддав себе жорстокому осудові. Адже ти все-таки жив чимось?
— Я намагався наслідувати предка. Я розмірковував наодинці з папірусом. Я пережив республіку і відкинув її.
— Чому? — спитав Оріген.
— У ті облудно прославлені часи римляни вміли грабувати все, що інші наживали віками. Я вжахнувся, вираховуючи, скільки вони забрали в самої Італії, у Карфагена, в Африки, в Сіцілії й Тиранту, в Епірі, Македонії, Елладі, Іспанії, Азії. Дивовижно багато вони загарбали в фараонів, у Пергамі, Сірії, на Кіпрі, в Іудеї. Начальники навіть у дні миру спромагалися витягати все золото й срібло провінцій. Виснажені народи вимирали. Республіка годувала сотні тисяч громадян, нею ж привчених до дармоїдства, і кожен римлянин був співучасником пограбування. Через те й загинуло багатоголове чудовисько вовчого племені — Римська республіка. Вона пережила себе. Залишки награбованого зникли в громадянських війнах, які передували імперії. І на початку імперії...
— Мені подобається жорстокість твоєї правди, але, прошу тебе, зачекай,— перебив Оріген.
Таціт чув важке дихання сенатора, Оріген натужно щось робив, ось і він затамував подих. Звучно капала вода. Ще хвилина, і Оріген прошептав:
— Все скінчилося. Манассіосове серце більше не б'ється... .
— Нехай буде йому легкою земля,— сказав Таціт.
Проминули віки чи хвилини — в нумерах немає часу. Оріген нагадав Тацітові:
— Ти казав про імперію...
— Так,— і, намагаючись здолати муки тіла, Таціт вів далі: —Віддаючи багато уваги війнам та імператорам, історики не помітили найосновнішого — наростання податків. Перший каталогос був складений при Октаві ї Августі. Я описав, як весь час збільшувалась подать із землі, худоби, торгівлі та з людської голови. Що сказати про імперії... Не бачачи різниці між Діоклетіаном і Юстиніа-ном, я поважаю Христа-мораліста і зневажаю його послідовників. Гнані нині монофізити, маніхеї, аріани викликають моє співчуття своїми стражданнями... Але якими вони стануть, заволодівши владою? Такими ж утискувачами.
Таціт застогнав, але переміг біль:
— Я вдаюся до провіщання, знаючи недосконалість людського передбачення. Базилевс уміло і спритно використовує християнство. Церква — його опора в усьому найгіршому. Мені здавалося прекрасним зерно християнства. Ніжний паросток дав отруйні сходи. В одному із списків Історії Геродота я знайшов оповідання про дерева смерті, близькості яких не витримує жодна рослина, що й казати про живі істоти...