Слухав Чамота, слухав Ратибор, слухав Дубок, колишній ілвич, слухав Малх, колишній ромей, що скаже князь. А Всеслав відповідав:
— Не думав. Я знаю без думи. Кінь застояний, тільки годований, слабне, жиріє. Серце холоне від неробства. Рука сохне без праці. Війську — справа потрібна.— І, помовчавши, князь додав: — Великому війську — велика справа.
У напівсні Ратибору здавалося, що його руки дотикаються до чогось ніжного, податливого і прекрасного, як розпукла квітка. Ратибор повертався здалеку, у внутрішньому зорі душі ще жили сни. Він поступово повертався у своє тіло. Його торкнувся пух куниць, шкурки яких були зшиті в легку ковдру, під ним зібралося ведмеже хутро, заслане зім'ятим полотном.
У вузьке віконце ледь'пробивався світанок. Пахло свіжою сосною, жінкою. Ратибор повернувся на бік. Він був сам.
Запіяв півень. Ранок. Скрипнули двері, потягло свіжістю і Млавою. Вдарило кресало об кремінь. Спалахнула береста, від вогнища війнуло димом.
Ратибору здалося, що все це було, було. Коли? Цілком прокинувшись, Ратибор згадав. Немає більше Анеї, немає матері. Байдужим був він до матері. І Анеї нема, нема, не буде... Віддала себе, щоб синові порятувати дружину й Ратибора малого.
Ратибор сів, похнюпився. Дружина підійшла до ложа, обняла похилену голову. Вона знала, про що думав коханий.
Гілка, прищеплена до щедрого соком стовбура,— так колишній ромей Малх прижився на Росі.
Уже без пошуків пам'яті, без натуги, сама швидка думка одягалася звучною плоттю слов'янської мови.
Уже в своєму домі чекав він дитини від молодої дружини, з якою жив він розумно, забувши лукаві втіхи Теплих морів.
І спокійно віддавався відновленню пізнаного і побаченого: князь Всеслав бажав знати розміри і кількість сили імперії.
Порівняно з життям племені коротке буття людини. її можна уподібнити до трави-однолітки, яка в скороплиннос-ті свого існування все-таки встигає пізнати і радість цвітіння, і таїну дозрівання плоду. Можна знайти багато інших порівнянь. Усі будуть доречними. І всі невлад: нема міри і рахунку для мінливих слів.
Для Малха доля великих поетів в одному була однаковою. Віками хвилюючи серця, всі вони сприяли надяганню на минуле маски потворної дурості. Ведучи розмову з ученими, читав, розмірковуючи. Малх зрозумів, що Есхіл, Софокл, Евріпід були людьми тверезого розуму.
Батько поезії Гомер, який ніби особисто жив з богами, насправді бачив світ таким самим, яким бачить Малх. Не було олімпійців, які ніби втручалися у битви і заходили зі смертними в шлюби, не було Прометея, Зевсового орла.
Були пречудові порівняння, були слова для відображення боротьби і людських пристрастей.
Згодом самовдоволені, нетерплячі невігласи зрозуміли рядки колишніх поетів дослівно.
Так знайшлися доведення: і люди, що раніше жили, ославлені марновірно-нікчемними язичниками, відданими сміхотворним забобонам. А самі християни вірять такому ж: от хоча б, що диявол в плоті підняв Ісуса на справжню гору і там, як у театрі, спокушав багатствами світу. Насправді — той, хто записав легенду, хотів образно розповісти про розмисли і сумніви віровчителя.
Будемо обачні з вишуканими порівняннями.
У чому сутність імперії? За допомогою своєї спільниці церкви імперія хоче підкорити весь світ і ніколи тут не заспокоїться. Ця істина не потребує хвилюючої пишномовності.
Потрібні розміри і рахунок.
Шлях в імперію, шляхи всередині імперії. Довжина доріг. Висота гір, за якими стоять ромейські міста.
І висота міських стін. І ширина рік. Де, скільки людей живе. Що вони вміють.
Кількість військ.
І вага ромейського обладунку, меча, списа. Розміри багатства і розміри злиднів. І як наказують в імперії. І як слухаються наказів.
Малх згадав, як з вигодованого вовчицею розбійницького племені народилася і розрослася Римська республіка, як упала республіка в громадянських війнах, як постала Римська імперія.
Мистецтва і науки Рим брав у Греції. Згодом, підім'явши під себе весь світ, з'їв і Грецію.
І все розширювався, розростався, посилювався, брав усе і все до себе, поки аж колишні м'язи не запливли жиром награбованої розкоші, поки від багатства не став злиденіти, не стала дрібніти в ньому людина.
Стародавній римлянин, будівник міцного Риму, син вовчиці, залишився в переказах. До його тіні зверталися пишномовні оратори на зібраннях тіней колишніх сенаторів, його труп вони хотіли оживити. А його розжирілий розпусний вишкребок, смітячи назбираним золотом, почав наймати військо з неримлян-варварів, і варвари стали розпоряджатися Римом.
Єдина імперія розкололась надвоє. Сьогодні залишилася одна, Східна Візантія. А на заході італійський Рим, з якого все почалося, став нині готською державою.
Збулося пророцтво Есхіла— старі боги вмерли. Візантія взяла собі нового бога і посилила імперію новим богом.
Як це стало можливим? Забувши колишні кривди, Малх перестав розуміти, чому явні в Слові істини безсилі проти свого спотворення. Чи може слово різнитися від справи, як ягня різниться від вовка? Може. Та слова, над якими вчинено насильство, стають отрутою душі.
Малх хотів бути таким, як люди його нового племені. Тут кожен бачить світ таким, яким він є, і розуміє його. Роблячи щось спільне, ніхто не сумнівається, не питає чому, бо все доступне його розумові. І непотрібного, чужого, незрозумілого не робить ніхто.
В імперії все чуже і неосяжне. Чому беруть стільки податі, а не менше чи більше? Скільки грошей збирає влада і куди їх тратить? Кого спитати? Нікого. Чому судді сьогодні вирішують так, а завтра інакше? З чим приходять чужоземні посли, і навіщо імперія посилає своїх? Через що починаються війни? Що дасть мені перемога, і що я втрачу, якщо військо буде розбите на далекому кордоні? Питання заповнять час з ранку до вечора і з ночі до ночі. Відповідей нема. Є дике море темних, суперечливих, неймовірних чуток. Шепчуться. Чи відповість сам базилевс? Можливо. Та чи не будуть і його слова позбавлені смислу? Чи не блукає в словесній пітьмі і сам Ав-тократор?
Малх думав: слово, розлучене із справою, перетворюється на щось схоже на шум хвиль, які без мети мордують берег.
Просвітлений ясністю нового життя, Малх звільнявся від гніту колишньої злоби: вони самі сліпі, його кривдники. Всі вони — однаково раби.