Перервою у промовлянні Всеслава скористався князь-старшина Павич.
Він почав бундючно:
— Ти, певно, міцним пивом упився, воєводо! З'явився до нас оружний, старшим грубіяниш...
Всеслав не дав Павичу закінчити, закричав на князя, як на собаку:
— Цить! Знай своє місце, дурна бородо! Ти, пришеле-Пок, вигнав з роду своїх, що бажали захищати роську мову. Мовчи, а то нагайкою відповім!
Обхопивши голову руками, Павич сховався за чужими спинами від страшного лиця лютого князя. А Всеслав вів далі з великим гнівом:
— Доки так житимемо, ілвичі? Гунни нападали, від росичів залишилося сім чоловік. Після гуннів скільки разів степовики приходили, скільки роських градів спалили. А до вас не доходили, наситившись нашим горем. Нині хозари прийшли з великою силою, пропали наші гради. А вам — нічого. Так, росичі перемогли велику хозарську силу. А якби їх, хозарів, ще більше прийшло? Ні, не забуду я, поганий росич забуде вам те, що вами не сподіяно. З нашою спільною силою я хозарів через Рось не пустив би, в степу всіх причавив би. І з вами поділив би нечувану одвіку здобич.
Ілвицькі князь-старшини похнюпилися. Була їхня провина, була. Боялися: гнівний росич звелить своїм порубати їх мечами.
Всеслав пустив коня у натовп ілвичів, як у море. Димчастий, біломордий, небачений кінь. Очі ясні, під шкірою гаряча кров грає сіткою жил. Обережно, ніби рукою, кінь розсовував людей, у тісноті вмів шукати опору і, відчуваючи ногу людини, зісковзував чутким копитом на землю.
Князь підняв руку, закликаючи до уваги. Князь говорив, а під мордою коня-балана стояла молодиця з малим дитям на руках. Дитя гладило коневі ніздрі, і колишній ханський кінь з дівочою ніжністю ловив губами дитячі пальчики. Завороженій матері князь Всеслав здавався втіленням Сварога, який покинув священний дуб у зароському гаю.
— Люди роської мови, я до вас звертаюся, до всіх... не бути минулому! Одна в нас мова, один у нас звичай і боги. Одної крові ми, і ніхто не відрізнить ілвича в'Щ росича, від канича, від росавича, від усіх людей, що живуть між Россю і Прип'яттю. Чи будемо ми розпорошено жити жалюгідним життям пташки в гнізді на голій землі, чи будемо сильні єдністю? Вирішуйте!
Зірвався загальний окрик, прокотився, стих.
— Я обіцяю вам вільність, захист. Я обіцяю вам життя без страху. Я дам вам, люди, велику силу!
Захват стискав горло нового росича Малха, колишнього грека-ромея. Він своєю кров'ю завоював право бути в слов'янському братстві. Доброзичливий Фатум кинув Малха на межу степу й лісу, дав йому бачити творення народу. Як у дні народження Стародавнього Риму! Налиті силою життя суворі люди вільно об'єднуються для великого майбутнього.
Всеслав ще говорив би, та вже наче очманілі кричали ілвицькі родовичі, кричали ілвицькі викидні — вільні ратаї:
— Слава! Слава! З тобою, Віщий! З тобою, князю великий, з вами, росичі, ми з вами!
Чи всі ілвичі, до одного, приймали єдність? Ні. Запнувшись, мовчали повільні розумом. Були й такі, як Павич, противники будь-якої новизни і поборники старовини. Проти них Всеслав з росичами був готовий битися, як проти хозарів. Вони, відчуваючи свою меншість, зрозуміли: в надмірності вселюдського тріумфу таївся і гнів. І цей гнів міг упасти на незгодних. Люто дивлячись на Всеслава, Павич погрожував у душі — буде тобі! — і знав своє безсилля.
На щоці у Всеслава білою зорею висвічував шрам від хозарської стріли. Був князь у копитних латах, з простою роською зброєю. Жив, як усі, загальним звичаєм, їв спільну їжу, думи його були спільними.
Розумний кінь обережно, щоб вершникові не завадити, забавлявся ніжною ласкою з дитиною.
До каничів послали послів з багатими дарунками. Віддячивши за допомогу чотирма десятками воїнів, посли сказали каничам:
— Нема більше окремо росичів та ілвичів. Росичі стали, як ілвичі, ілвичі — як росичі. Бажаєте бути з нами — будьте. Не бажаєте, то йдіть з нашої землі. Вам не буде захисту. Прийдуть степові, ми їх від себе до вас відгонимо, щоб вони вас били.
Каничі прийняли спілку. їм нічого іншого не залишалося.
На полях жали хліб. Кілька родів збиралися після жнив узятися за розчища для нових полів, забувши про недавнє ощадливе ставлення до лісових стін.
У роських родах не вистачало дівчат, щоб дати в жони слобожанам і дружинникам з родів Горобія, Біляя і Тиуде-мира. З волі князя Всеслава ілвичі дали наречених. За них князь платив викуп з хозарської здобичі. Ілвичі й каничі допомагали росичам відновлювати розруйновані гради. У відбудованих градах не стало князь-старшин за вибором родів, князь Всеслав дав новоселам старшин своєю ухвалою. Непомітно, ніби через необхідність, вершилися справи, раніше не бувалі.
І каничі, і ілвичі запропонували наречених овдовілому князеві, щоб не була холодною його постіль, щоб відновлялося славне насіння Горобія; Всеслав відмовився. На час, поки не перестане плакати душа за Красою, за дітьми.
Для міцного граду Всеслав вибрав місце на високому мисі, де стоїть старовинне святилище роських племен, погост каничів, племені-роду, яке вело себе від Скіфа, але нічим від росичів не різнилося. З двох боків град захищатиме вода, а для війська відкритий шлях і на Рось, і на Дніпро.
Малх, якого Всеслав помітно наблизив до себе, малював на липових дошках стіни, вежі, будинки. Росичі любили ліпити з глини дитячі будиночки-іграшки. Разом з Всесла-вом, з Колотом, з Чамотою, з Ратибором Малх захоплювався створенням глиняного малого образу великого граду. Самих воїнів, та й то лише для початку, в ньому житиме дванадцять сотень. Потрібні всім доми зі складами, кузнями, лазнями, криницями. Потрібне місце для князівського двору, не треба забувати двори заслужених воїнів, які вирішать довічно жити в князівському граді.
— Правильно, правильно, князю,— казав Колот-відун.— Божевільний той, хто захоче зростити яблуню-дерево на стежці, якою звикли ходити вепри. Правильно, нерозумний той, хто розведе город біля водопою. Але що буде, коли ти поставиш міцний град? Недавно ще дванадцять десятків мечів ти мав у старій слободі. Дванадцять сотень буде в твоєму граді. Минуть роки, і росавичі, і ростовичі віддадуть тобі свої слободи. В градах збереться багато воїнів. А далі що буде? Думав ти?