Не вірячи вітрові, не довіряючись удачі, слобожани цілий день підпалювали степову дорогу.
Поверталися вночі. На Туровому урочищі палали високі смолоскипи. Горіли стародавні пні, які багато літ зрощували на собі товщі моху. Узлісся були позначені зміїстими грядами вогню, який доїдав купини та підсушені пожежею кущі. Полум'ю не було ходу тільки у вологі лісові покрови, захищені соковитим папоротником, знітом, липкою сон-травою.
Вітер зривав попіл з вигорілого степу, відкриваючи жевріючі галяви. Глибоко затлілося степове вбрання, зіткане тисячами поколінь відмерлого коріння.
Ратибор думав: "А якби ми підпалили степ назустріч хозарам?" Не знаходячи відповіді, він втішав себе: тоді степ ще не так висох, як тепер. І — намагався забути, забути. Не можна переробляти здійснене, нема на це влади ні в богів, ні в людей.
Степ! Та нині весь край неба в Зароссі охопило вогнем. Пожежа з'їла всю степову дорогу. Хозари свої табуни підігнали до Рось-ріки і, захищаючись від степової пожежі, пускали зустрічний вогонь. Грози не було, не самі ж хозари палили степ.
З настанням темноти затворники-слобожани чули зі своєї фортеці, як незвично завовтузилися хозари. Щось нове діялося в стані степових людей. А під самою слободою було тихо. Внизу раптом тихо покликали:
— Люди!.. Егей, слобода!.. Наші... Щерб перегнувся через тин, сказав:
— Чую... Крук, це ти?
Знизу звук долинає добре. Щерб упізнав кровного брата. Крук прокрався між хозарами!
— Драбину кидай,— наказав знизу Крук і, не чекаючи, спитав: — А добре степ горів?
Тепер Щерб здогадався, що вогонь пустили свої. А навіщо?
З тину звісилася багатосаженна стрічка. Два товсті ремені з ушитими поперечинами дістали низу сухого рову.
— Лізь...— шепнув Щерб униз, та почув не Крука, а чужий голос, хозарський. Окрик, бурмотіння, вовтузня, чийсь хрип. Драбина натяглася, задрижала. /
— Іду,— сказав Крук. Він піднімався поволі. Схопившись за тин, він другою рукою підняв чиєсь тіло: — Бери...
Перекинувшись через тин, Крук повернувся і почав вибирати драбину.
— Там ще один,— пояснив він Щербу.— Я його прив'язав.
Крук поклав тіла хозарів перед дверима воєводиної хати. В жовтих чоботях, червоних штанях, в набірній, з кілець, залізній сорочці, з хозарською шаблею в розкішних піхвах з червоної шкіри, оздоблених світлими камінцями і золотими цвяхами; на голові в Крука красувався низький шолом.
— Горів степ, кажеш? — спитав Крук.
— Ще й нині горить. Страшно дивитися. Що далі, то ширше. Суша ж яка. До самого моря дійде.
Кровні брати вилізли на вежу. Роздивившись, Щерб звелів:
— В'яжіть смолоскип на тичку.
Широко розмахнувшись смолоскипом, Крук пояснив:
— Так князь дізнається, що я добрався. А тепер закріпіть тичку прямо. Він дізнається, що степ вигорів.
Зорями вниз, у темряву, спадали горючі сльози смоли. Ніхто не запитував Крука, він сам, знаючи, що всі зібралися, крикнув у темноту:
— З тими хозарами ми розправилися зі всіма. Завтра покінчимо з цими. І ви, молоді, теж готуйтеся до бою. Довчатиметеся... в полі...
У князевій хаті Крук попросив Щерба:
— Дай напитися нашої, слобідської, водички.
Не скидаючи залізної сорочки, він повалився на шкуру, бурмочучи сонним голосом:
— Спатиму до світанку. Відколи ми пішли з дому, я, наскільки пам'ятаю, не спав ні трошечки... Брате, обладу-нок мені даси на завтра. Цей я сам перерубав на живому хозаринові. Через хозарів іти, отож і вирядився в нечисть. А тобі був би нині кінець...
— Чому ж то? — спитав Щерб.
— Припасу на злом не полінувалися зібрати хозари.
— Бачив я,— заперечив Щерб,— я відбився б.
— Зі ста боків вони полізли б, не відбиватися нам, бити нам треба, як...— і сон скував Круків язик. Він спав, не встигнувши розповісти, як придушив обох хозарів, як хоч і поганенька, а порятувала його від ножа добута в бою кольчуга.
Ні, все одно не розповів би. Дрібним стало таке для людей, які навчилися бити ворога в чистому полі. Щерб знав, що тіла випадком убитих хозарів припер не заради хвастощів, не задля того, щоб забрати здобич. Інше тут приховувалося. Убитий у бою не знає, хто його погубив, душа його не поженеться за переможцем. Не так в одиночному поєдинку. Душа, відійшовши від зітлілого тіла, прилипне до убивці, мститиме. Тіло треба закопати, щоб земля поїла душу.
6
Вночі в лісі слідів не побачиш. Тримаючи повід у згині правого ліктя, Хілла нишпорив по землі руками. Знайшовши відбитки копит, Хілла намагався намацати, де передній пруг, де п'ятка.
Чорний ліс, чорна ніч. Поганий ліс, погана ніч. У степу видно і вночі, старий степовик Хілла в степу — вдома.
І все ж він вірив, що вибереться. Йому завжди щастило. Хавр дарував йому особливе щастя в нещасті. Щоб утішити себе, Хілла розігнувся і почав рахувати удачі останніх днів. На стежці роський самостріл убив коня ханового сина. Хілла був поруч. А якби самостріл був націлений трошки-трошки інакше, Хілла втратив би свого коня. Коли спалили роських ідолів, Хілла йшов пішки, ханів син забрав його коня. Тонка стріла вжалила ханового сина,
і Хілла знову сів у своє сідло. Коли в полі вдарила роська кіннота, Хілла, який опинився крайнім у строю, був відкинутий до лісу, інакше йому б не втекти. Тричі Хілла мав щастя в нещасті. Він житиме. Тепер він зумів знайти сліди кінних. Сліди йшли до річки. Хілла був певен, що саме тут хан вів свій рід. Треба їхати проти слідів.
Хілла боявся їхати верхи. Вночі гілляка вирве з сідла, сучок виколе око. Це не степ. Новий хан забажає, щоб його полюбили. Він роздасть тим, хто пережив похід, майно і худобу загиблих, віддасть жінок, дітей, щоб було кому турбуватися про беззахисних. Роські побили родовичів Хілли, зате тепер у нього буде багато жінок і слухняних дітей, багато коней, баранів, корів. Бути щасливим у загальному нещасті — велике благо. Хілла дасть Хавру бика, корову, вівцю, барана, жеребця. Всіх — чорної масті. Хавр любить кров чорних тварин, вона найяскравіша і найгус-тіша.
Кінь, зачіплюючись за коріння, спотикався. Хілла теж шпортався. Вони обидва не вміли ходити в лісах. Щось зашаруділо, затріщали сучки. Кінь Хілли рвонувся.
— Чи! Чшии! — зашипів Хілла, підбираючи поводдя. Тигр, чи вовк, чи барс... Е, зараз у всіх багато поживи,