Русь первозданна

Сторінка 158 з 271

Валентин Іванов

Ніхто не втече. Кінні й піхотинці оточили хозарів, як табун, пригнаний на продаж.

Така воля Яхве, така воля Хавра. Бог визначив долю кожного живого, жодна волосинка не впаде без його волі. Живому псу краще, ніж мертвому левові. Кидаючи зброю, зриваючи на ходу лати й шоломи, раби йдуть вервечкою через стрій переможців.

Всеслав глянув на сонце, образ Дажбога, вдоволеного своїми дітьми.

Все наше тут.

Ми звичаї підтримуєм свої,

батьків правічний спадок заповітний.

І в ріднім домі-лісі віщі сни,

і шепіт наших трав в лугах і на полянах,

і шелест ярини у борознах,

руками сіяної росів,

і біг коней,

і тлум черід,

і птаства в небі грай,—

все наше тут!

Час ранній... Сонце не встигло пройти і двадцятої частини денного шляху, а вже настала перемога.

Ратибор верхи проїхав до воріт, як кілька днів тому. Хозари не завдали собі клопоту забрати з вулиці побитих росичів. То тут, то там лежали вони, як убили їх. Одні наче спали, інші здіймали мертві руки, благаючи Сварога і навів глянути вниз і зглянутися над горем своїх.

Замість двору князь-старшини Біляя розсипалося пожарище в тліні горілого дерева, шкури, м'яса.

Ось і Ратиборова хата. Не впізнати. Ворота зірвані, замість хати — купа балок і ламаних дощок. Ударили в стіну, і все розвалилося. Тільки й залишилося цілого.— клуня, де на обрядовій постелі з немолочених снопів воля матері Анеї зробила сина мужем Млави. Невідступно билася безглузда думка: "Ти ж бачив, що нижні балки в зрубі підгнивали, не полагодив..." Ніби через балки в зрубі рухнуло життя двох жінок і сина.

На земляному ходу біля тину перевернутий казан, розбиті корчаги, чорні, блискучі. Вихлюпи застиглої смоли. І жінка! Лежить ниць, голова в жужелиці. Млава? Ні, сусідка Севиня. Вони билися. Не відбилися. А ти, воїн, живий...

Немає матері, нема дружини, нема сина. Де ж їхні тіла? З вулиці кричали, кликали:

— Ратиборе! Ратиборе!

Чого квапитися, таке завжди встигнеться. Нічого квапитися. Не квапитися, не квапитися... Колоди були гнилі — знову згадалося безглузде.

Ратибору здавалося, що нескінченно довго сидить він у сідлі, спершись на луку, і дивиться на вірного Анеїного пса, кудлатого, як ведмідь, порубаного, як доблесний воїн.

— Ратиборе! Ратиборе!

На вулиці тісно збилися його родовичі із слобожан, з пішого війська, щось затуляючи. Ратибор глянув і опустив голову, заплющив очі, щоб не вдивлятися. Жінки, діти. Всі однакові, всі зв'язані. У кожного горло перетято від вуха до вуха. Кров ще багряна, як барва марена. Поки в полі билися, охорона полонених повеселилася роською мукою. Напевне, Ратибор це сказав вголос, бо хтось відповів:

— Нікуди ж не ділися ті хозари...

З поля кликав ріг. У його звуки звичне вухо вкладало звичні слова: "Всім збиратися, всім негайно сюди! Всім квапитися, ква-апитися-ааа!"

Ратиборів кінь сам рушив з місця. За ним слухняно потяглися всі кінні й піші, покидаючи тіла своїх так, як застали їх. Обличчя живих росичів були страшніші, ніж у джинів, вигаданих служителями жорстоких Яхве і Хавра.

"Не лилася б невинна кров, якби племена роської мови сповідували роську спільність, якби допомагали одні одним не скупими пожертвуваннями воїнам, як ілвичі з каничами нам допомогли",— так запам'яталося всім сказане воєводою Всеславом у коротких промовляннях. Відпочивати було ніколи, справляти тризну було ні до чого, та й нічим. Ходить хозарин роською землею.

До убивць кровних можна дотикнутися тільки залізом. Швидко перебили полонених хозарів, ніколи було втішити серце повільною помстою. Тільки ханові та кільком знатним виявили честь розмичкою. Нагнули берези, до однієї прив'язували праві руку й ногу, до другої — ліві. Поступово відпускали стовбури, зігнуті, як луки. І — враз покидали...

Не хліб — бранну здобич зібрали на витоптаному полі. А ціна перемоги була три десятки своїх завдяки віщій мудрості воєводи. Для охорони розореного граду від звіра та від хозарів, що вислизнули з побоїща, залишили жменьку піших воїнів. Решта — всі потрібні.

Стало порожньо, стало тихо. Душі загиблих невидимо літали над покинутим полем.

Опритомнівши, Млава дістала рукою до низької стелі. День чи ніч? Жінка покликала, їй відповів чоловічий голос:

— Тут я. Слухай. Будемо відкопуватися. Не відкопаємося, пропадемо марно.

— Назад думаєш вийти?

— У град, до хозарів? Ні,— заперечив Павно.— Копатимемо назовні. Через вал. Ваш двір поставлений щільно до тину.

Глеювата земля, яку ніколи не розпушував заступ. Материк. Вузький хід прорізали ножем. Чуття надзвичайно загострилися. Світильник запалили один раз, коли розпочинали підкоп. Вогонь відбився в блискучих, як у звіра, очах. У схові — троє дорослих, двоє немовлят і дев'ятеро дітей. Світло — надія. До нього всі потяглися. Та вогник, кволий, як мошка, сам згасав у густому повітрі. Вогневі потрібно більше простору, ніж людині.

Росичі копали. Молодиця працювала по черзі з чоловіком. Немовлята — Ратибор і Дончик — відзначали час. Вони жадібно брали холодні груди, і мати оберігала, щоб глина не потрапила в нетямущі роти.

Павно квапив. Хлопчики й дівчатка порпалися біля ніг, намагаючись допомогти старшим. Вогка земля студила тіло, але повітря було гарячим, задушливим. Морок стомлював, руки знесилювались. Пора б перекусити. В тайнику було заготовлено запас. Арсиня берегла цеберко з молоком останнього удою. Стара ділила м'ясо, на зубах їжа пережовувалася разом із землею. Арсиня, намацуючи обличчя, підносила до губів луб'яний ківшик, буркотіла:

— Не хапай, розіллєш, ви гірш сліпих...

Павно завмирав у вузькій норі, перепочивав на мить. Не рухалася і Млава. Чути, як шепоче, мляво вовтузиться, як часто-часто дихає тайник. І мовчить. /

Піт холов на тілі. Павну ввижалися душі, чиї тіла поховані під землею. Вони вічно мучаться в мороці, стлівають без світла. Страшно залишитися без поховального багаття. Павно втомився і безсилий побороти жах. У підкопі не повернешся. Павно плазує назад. Спина зачіпає за верх підкопу. Кротяча нора завалить, зараз завалить!.. Серце зупиняється. Не чоловік — миша розчавлена. Голі ступні впираються у Млавині плечі: тобі, жінко, пора покопати...

У підкопі не повітря — чад гіркий. Млава тішиться думками. Вона була взята із старшого роду. Чоловічий рід — молодший. Матуся Анея знала: рід живе, рід тримається на жінці. Широкий ніж вивертається в руці. Нігті зірвані. Треба копати. Млаві Здавалося, що вона копається на городі. Молодиця, лежачи ниць, копала, зажмуривши очі. Дуже пахло травою. Попереду осипалася земля.