Русь первозданна

Сторінка 157 з 271

Валентин Іванов

— Що це?

— Хата обвалилася, що ж може бути інше,— відповів голос Павна.— Град наш вони розорюють. Не люблять вони градів,— розважливо пояснив Павно.

— Ох-хо-хо,— зітхнула Арсиня,— завалиться все, ми не виб'ємося. Нікому буде й кісточок наших поховати, душам нашим послужити...

з

На полі-поляні загиблого роду Біляя воєвода Всеслав знайшов згублених хозарів. Тепер не росичі — хозари не знали, де роське військо. Розвідники-слобожани вистежили степовиків. Піші й кінні здолали ліси, поляни і засіки. Вони були дома. Дома допомагають і стіни.

Ніхто не спитав воєводу, чи встиг він порятувати Біляїв град. Що він сам про це знав, залишалось у таїнах його душі. У тих таїнах, у які і сам їхній власник уміє не зазирати.

В останню чверть дня Всеслав на власні очі побачив град, розгромлений, схожий на мертве тіло, з хозарами, схожими на хижих птахів. Таке саме на своїй землі росичі бачили при воєводі Гудиї, тридцять два літа тому, так давно, що ніхто вже й не пам'ятав. І якщо хтось подумав про Гудия, то лише один Всеслав.

Хозари заночували в граді й біля граду, біля високих вогнищ. Росичі ночували в лісі, без вогнів, як звірі в лігві, мовчазно, щоб нічим не виказати своєї присутності. Від поляни з хозарами ліс охороняли Ратибор та інші Біляєві родовичі, люди, які знали кожне дерево.

З вечора Ратибору вдалося впіймати на стежці, що вела до погосту, п'ятьох посланців хозарів. На допиті знову був товмачем ромей Малх. Після відступу за Рось Всеслав узяв його в кінні. Коли першого мовчуна порубали, четверо інших, благаючи пощади, спробували говорити. Відвідуючи для торгівлі протоку з Меотійського болота 1 в Євксін-ський Понт, вони трохи навчилися ромейської мови в Фана-горії. Хан Еган-Саол, володар, спадкоємний повелитель роду-гнізда, який нині взяв роський град, завтра піде брати інший. Можна було здогадатися, що на черзі був град князь-старшини Колота. Куди були послані схоплені хозари? З мимоволі недорікуватих пояснень вдалося зрозуміти, що вони вирушили до градів Горобія і Келагаста. Там, пояснювали посланці хозари, перебував хан Шамоел-Зарол. Роські гради малі та бідні. Хани ходитимуть нарізно. Вони поспішають, поки всі роські не втекли в далекі ліси, як утекло їхнє військо.

Вранці було тихо, лісом стелився легкий туман, як буває після побоїщ: душі вбитих не покидають місця загибелі, поки не відбудеться обряд поховання. Над струмком, який

1 Меотійське болото — тепер Азовське море.

розсікав поле-поляну, біла запона стояла стіною, ховаючи загиблий град.

За степовою звичкою хозари пустили коней вільно, не-спутаними, пастися в полі. Довкола ліс, коням втекти нікуди, під копитами ситний харч дозріваючих хлібів.

У туманній млі, серед багатьох сотень коней, непомітно з'явилися півтори сотні слобожан. Широко розвернувшись між табором хозарів і полем, росичі досить легко зрушили з місця лякливих степових коней, погнали і почали збивати в табун.

Зо два десятки кінних пастухів, як горобці, розлетілися перед росичами, що ніби з неба впали. Слобожани сікли степових коней мечами, шаблями, кололи списами. Ошалівши від болю, від ведмежого реву і вовчого завивання, якими їх лякали росичі, хозарські коні, як те листя під вихором, помчали в ліс. За ними, ранячи і убиваючи нещасних коней, зникли слобожани.

Без строю, без будь-якого порядку хозари побігли з табору рятувати коней. Ще майже ніхто з ни^ не розумів, що сталося. Кожен, озброївшись сяк-так, думав тільки про втрату: хозарин без коня не хозарин! Дорогі коні хана та його ближніх випасалися в путах, під особливою охороною, біля шатер, розкинутих для повелителя.

Еган-Саол скакав у парчевому халаті, на який зброєносець встиг надягти лати, і марно скликав своїх. Спішені знали одне — знайти коней. Довкола хана зібралося сотні дві кінних. Все відбувалося зі швидкістю бою. Сонце зупинилося в чеканні битви.

Поляна Біляєвого роду мала впоперек трохи більше трьох верстов. Град був поставлений майже посередині поляни. Чи багато треба часу, щоб проскакати три верстви!

Еган-Саол знав, що в кінному бою тільки ударом можна зустріти удар, і відчайдушно кинувся на слобожан. Важкі, зімкнуті в щільний стрій слобідські вершники з розгону зіткнулися з хозарами. Сили сьогодні рівні, один на один.

Зметнулися сплески рук і зброї, дико змішалися крики: "Рось! Харр-харр!" Поле спінилося, забурунило в вереску, стогонах, завиванні. Кінний бій порівнюють з блискавицею. І справді. Тільки зіткнулися, і вже далі мчать слобожани в міцному строю, а позаду — тіла, тіла, тіла. Ніби червою кишить земля, і немає чистого місця і нема стебельця, не окропленого кров'ю, і виє хозарин, гризучи землю. Сам на сам!

Де хозари? Як рука, прикріплена до невидимого тіла, роські вершники повертаються. Коні слухняні залізним колінам, кіннотники знають, що робити. їх уже не три тісні ряди, якими вони роздробили хозарську зграю, а один ряд. І стрій не тісний, а рідкий. Здається, вони зайняли все поле, від лісу до лісу. Багато обидворуких, у них тепер роздолля. Не люди — джини, яким Хавр віддав хозарів.

Всеслав подає клич у ріг, і дикі вершники збираються до князя слухняними овечками. Не закінчилися залізні жнива. Піше військо пішло з лісу назустріч спішеним хозарам. Треба квапитися, поки хозари не отямилися.

Нема хана, нема старших, немає прапорців, нема керівництва. Кінні врізаються строєм гострим, як лезо сокири. Піше військо охоплює хозарів, їх затискають, їм тісно. Хозарів усе ще більше, ніж росичів. Та роські б'ються два і три проти одного. Лише крайні хозари можуть відбиватися. Позад них у тисняві мнеться щось схоже на отару, оточену вовками. Той, хто опустить руку, вже не може її підняти. Шабля коле своїх, спис, ввійшовши в спину друга, пронизує його і вбиває інших, поки не опуститься під вагою тіл. Іззовні росичі рубають, роські стріли падають, ніби з неба, і кожна знаходить ціль.

Пилюга, сморід, гуркіт і невгавний стогін, стогін, стогін — хор душ, які киплять у пекельних казанах Хавра.

Кинувши зброю, хозарин обхоплює руками голову і падає на коліна. Він сам тягнеться горлом під залізо. Піднімають руки з долонями, повернутими до росичів. Цих рук багато. Стомившись, росичі припинили різню.