Хозари були вже на кіллі. Налетівши, як зграя воронів, з оглушливим завиванням: "Харр, харр!" — хозари завагалися, бачачи, як падають передні.
Захопившись, Малх спостерігав, як далеко відійшли праві лікті в стрільців, і йому, вперше в житті, вдалося вловити дивовижний звук, короткий, могутній, мелодійний акорд сотень тятив, який враз розсипався в пренькання жил і ляскання стрілецьких рукавичок. Опам'ятавшись, відкинувши почуття художника, що прокинулося в ньому, Малх знайшов місце в строю і, бачачи тільки хозарів, стріляв, не чуючи чужих тятив і знаючи тільки свою.
М иготіли коні, руки людей, чиїсь обличчя. Коняче копито з'явилося чомусь угорі, і ніби вже над Малхом зависли кінські груди з широким ременем і червоним каменем на захисній блясі. Випустивши лука, Малх схопив щит і на колінах, не встигнувши звестися із землі, зустрів удар, що кам'яною брилою впав на щит. Ромеєве тіло все-таки згадало уроки, якими сварливий центуріон, збиткуючись над колишнім мімом, зло допікав Малху. Відставний легіонер зумів, викинувши вгору слов'янський меч на всю довжину своєї жилавої руки, проколоти хозарина. І тільки тоді він зрозумів наказ:
— Стрільців оберігати від кінних!
У десятках ратники зі щитами і мечами утворили заслони, з-за яких інші й далі били з луків. Хозарські кіннотники розсипалися, промчали далі, і перед пішим військом відкрилося поле. Основна сила хозарів затрималася біля кілля.
— Відходити всім!— пролунала команда росичам. Тут виявилося, що не так багато хозарів прорвалося
через піших. Хозарські кіннотники вже поверталися до своїх, уникаючи зіткнення з готовою до бою кіннотою росичів. Малх устиг зірвати з убитого ним хозарина пояс з довгим ножем у піхвах, оздоблених сріблом і прикрашених кольоровим камінням. Не жадібність спонукала до цього ромея. Він хотів винести з поля доказ своєї вірності новому знамену. /
Ратники відходили широким кроком, і Малх, не звиклий до такої ходи, майже біг. Несли своїх убитих і поранених. Малх ненароком зустрів живі очі під розсіченим черепом, побачив твердо стиснуті губи. Відвернувшись, щоб не роз'ятрювати серце страшним видовищем мовчазної муки, Малх помітив, що ратники вже далеко відірвалися від хозарів. Ті, остерігаючись нових пасток, гаялися.
Ось кущі, викинуті Свароговим гаєм впоперек дороги. Звідси вже не видно того, що діялося позаду.
Десь знову пролунало бойове хозарське "Харр, харр!".
Але хтось сказав своє:
— От і Рось наша.
7
Воєводин кінь обережно, ледь-ледь струснувши хазяїна, перемінив ногу. Мертвий хозарин лежав ниць, дивно і неприємно для живого підігнувши голову під груди. Нерозбірливі речі балакав уночі полоненний вивідник під розпеченим залізом. Товмач Малх переказав, що нібито три старші хани ведуть хозарів, ніби хочуть чинити ратну справу нарізно. Чи був хозарин упертим, чи погано його слова зрозумів товмач, хто міг зараз знати. Ще одне безіменне тіло залишилося біля Росі, зламана вітка, листок, що опав з дерева життя.
Для воїна, учасника сутички, битва, як наліт вихору. Для полководця бій здається повільним, тягучим.
Всеслав бачив, як завагалися хозари біля кілля, і оцінив їхню обережність. Те, що здавалося першим бурхливим поривом, насправді було коротким спалахом. Гурти наїзників наскочили на стрільців, а сотні були стримані кимось, хто без поспіху керував боєм. Тепер, коли роські ратники відходили, десятки здавалися злютованими, наче ожереди снопів. Якщо є між хозарів такі, що пам'ятають набіг при Гудиї, вони скажуть, думалося Всеславові, що зустріли інших людей на місці колишніх.
З піднятого пагорбами узлісся відкривався чудовий огляд, а хозарам не було видно вершників у латах, пофарбованих горіховою фарбою.
— Побоюються хозари нині,— казав Дубок.
— Так, правда твоя, брате воєводо,— погодився Всеслав не тому, що доречно мислити вголос, а бажаючи показати приязнь наступникові Мужила.
Хозари, більше не довіряючи рівнині поля, не намагалися переслідувати відступаючих. Степова кіннота випустила щупальці, щоб знову не втрапити в пастку.
Всеслав пробував розгадати задум хозарів. Дві третини їхніх сил пішли невідомо куди, і одна третя вийшла на поле. Дві третини хозарів загубилися для Всеслава. Нема гіршого, коли ворог пропадає невідомо куди.
Останній десяток пішого війська закрився Свароговим гаєм. Осмілівши, голова степовиків пішла широким махом. Всеслав послав їм назустріч ілвичів з Дубком чотири десятки своїх. Степові зарепетували свій клич —"харрр, харрр!", кинулися було, та повернули назад, не вступаючи в бій. І в цьому теж побачив підтвердження своїх думок про хозарів.
Воєвода повів усіх до броду. В цей час з вежі в слободі застрибали клуби чорного диму.
Свої місця, сходжені, з'їжджені. Колії підвід, які привозили білу глину з глинищ у яру на Синьому рівчаку і здобич, узяту ловцями в степу, і стежки, роками второвані кінськими копитами і людськими ногами, сходилися біля броду через Рось. Були й інші стежини-доріжки, втоптані мисливцями за бобрами, за бортями дикої бджоли, за дичиною, за вепром. Вони вели до інших місць роського берега. Стежки набиваються раз за разом, рік за роком і не заростають, поки жива людина, поки не змінилися її потреби. Звірині стежини інакші: якщо ще й помилишся на відкритому місці, то в лісі одразу зрозумієш — висота її невелика під низьким дахом гілок. Та й без того не помилиться степовик, навчений читати сліди.
Троє ханів вели своє степове військо на Рось, і з них старшим себе ніхто не міг утвердити. Після першого бою хани кидали жереб, і волею бога, вираженої в русі виграненої кості, один залишився в таборі, щоб, охороняючи сім'ї й майно тих, що пішли далі, самому тиснути на Рось. Двоє пішли, щоб обійти, прорватися в тил затятих у захисті росичів. В орді були молодці, які колись ходили на Рось. Від них хозари знали, що ліси на цьому березі ріки, ніби непролазні, доступні й кінним, адже на ріці є кілька бродів.
Ніч допомагала лісові захищатися. Яри-водориї лякали незвичних коней, копита ламалися об коріння, задні напирали на передніх. Світанок зірвав завісу таємниці, знайшлися стежки. Заважало озеро — сліди показували місце обходу. Болото опиралося — твердий моріжок/пропонував себе. Посмілівши, хозари зарухалися швидше.