— Честь рідним нашим братам ілвичам з каничами,— казав Всеслав,— честь тим, хто прийшов разом з нами розділити залізні жнива. Та й треба сказати: ніхто не відрізнить росича від ілвича, від канича. Безчестя тим, хто нині, залишившись за засіками, думає безсоромно: нехай інші лягають під хозарською шаблею, а мені й горя немає, до мене не дістатися степовикам. Безчестя тому, хто, як князь Павич, в ганебній жадібності не дозволив родовичам жити братами в роській слободі. Безчестя нашим князям Могуті й Плавику, які не дали нам ратників. А ще,— вигукував Всеслав,— гляньте на викиднів! Люди вони в родах не любі, від князів зазнали утиску. А вони прийшли. Сім ї покинули не за стінами градів,— у злиденному поневірянні, в лісах ховаються ті, як миші. Хто ж свої нам? — запитував Всеслав, не сподіваючись на відповідь.
Немає для людини гіркішої кривди, коли вона, знаючи, що і як вчинити, позбавлена такого щастя через тупість інших. Пора крикнути правду на весь голос. І Всеслав роз'ятрював душі воїнів:
— Думайте! Було б по-нашому, не ми б чекали сьогодні хозар. Вони як вепри, обложені в болоті, чекали б нині останньої години. Конали б вони за своїми возами, бога свого проклинаючи, що завів їх на роські землі.
Колот-відун сказав якось, що злоба народжується від безсилля.
Всеслав не міг зважитися піти з дороги хозарів. А хозари були вільні.
Гавкали і вили жовті хозарські собаки, чуючи росичів, які наближалися до возового табору, щоб стежити за ворогами. Ще до того як почало світати, піше військо встигло поїсти. Малху здавалося, ніби кожен слов'янин думає, що йому дано насититися останній раз у житті. Всі їли жадібно й багато, знищуючи залишене варево з м'яса з корінцями, печену й варену телятину, пахучий хліб з м'якої пшениці, копчене сало. За їжею чекали на волю старших і волю хозарів.
Сонце вже добряче припікало, коли широко й вільно полилася хозарська кіннота з проїздів-воріт, залишених в огорожі з возів.
— Невже вони повторять по-вчорашньому? — запитував себе Всеслав, спостерігаючи за полем з найвищого дерева Сварогового гаю.
Через далеку відстань хозари здавалися дрібненькими, як мурашки. Не кваплячись, вони без строю кружляли перед своїм табором. Тільки поступово став помітним розрив між масами кінноти і краєм табору. Хозари наступали. Повільно-повільно.
Ратні роської пішої дружини прилаштовувалися по місцях, як стрільці в засідці на звіра. Але засідка була на видноті, і звір-хозарин і бачив, і знав ловця.
Один вартий трьох, якщо битися з опорного місця. І більше вартий, поки не зламається фортеця. Кілля у траві не фортеця, а хитрість.
Хозарські кіннотники наближалися. Стало видно, що стрій їхній рідкий. Спочатку здавалося, що хозари всі тут.
Тепер Всеслав, обвівши поглядом десятки і півсотні, нарахував трохи більше тисячі кіннотників. Де ж решта?
Сьогодні хозари не висилали одиночних бійців, щоб розпалити себе молодецтвом заводіяк. їхня кінна рать, нависаючи в готовності до удару, втримувала слов'ян, як капканом. З місця не зійти, чекати. "Чого чекати?" — питав князь-воєвода. І відповідав: "Виконання хозарського задуму". Перед ним усе поставав воєвода Гудий, несправедливо осуджений усіма людьми роської мови. Ні, не бути тому. Всеслав не замислювався, що нині ж хозарська стріла чи шабля можуть послати його душу на небо, а тіло — на поховальне вогнище. Він вірив собі, шукав виходу, прислухався до внутрішнього голосу, і наказав готуватися до відступу за Рось. Але — не до простого відступу.
Бачачи, що стрільці збираються в спільний стрій, хозари захвилювалися.
З-під високого знамена поскакали посильні, і незабаром сотні дві розвідників широким махом коней пустилися глянути на росичів. А основне військо ступою текло їм услід.
Роські стрільці зрушились не назад, а на зближення з хозарами. Розвідники почали стримувати коней, а основна сила пришвидшила крок. Всеслав намагався ввійти в душу хозарських начальників, зрозуміти їх за поведінкою їхнього війська.
Піше військо слов'ян зупинилося, явно побоюючись зближення з хозарами. Спочатку один десяток, потім другий повернулися і побігли назад. За ними в сум'ятті кинулися всі три з гаком сотні піших.
Надзвичайно зманливо для кінноти, коли піші кидаються втікати. Самі коні смичуть поводдя, рвуться, хочуть догнати. Хозарський стрій зігнувся пилою, кинувши навздогін найгарячіших наїзників. Напевне, веселий вітер свиснув у вухах, вгору злетіли шаблі й душі бійців у захваті, що ось буде рубка втікачів. Та втікачі зупинилися і повернулися всі разом.
Нелегким тягарем лежало на племенах утримування слобід, а ще гіршою була втрата сил, які відривались від роботи. Всеслав Старий добився наприкінці свого воєводства, щоб кожен чоловік віддавав слободі першу молодість і покидав би слободу, тільки досягши своєї двадцять третьої весни. Різноманітних робіт у роду не перелічити, легше було сказати, що вмів робити завзятий слобожанин.
Що з того, що на коні він їздив, як єдине з ним тіло, чи міг вціляти з лука в яблуко на три сотні кроків? Повертаючись у рід, чоловік не приносив ні ремесла, ні вміння-вправності до ниви. Ще гірше було й таке. Багато хто повертався із слободи, несучи зневагу до буденної праці. Нудно таким було гнути горба на полях, нудно займатися ремеслами. Росичі не тільки посилали на Торжок-острів менше товарів, ніж могли дати із своїх угідь, і за кількістю чоловіків. Не випадково, що саме вони раніше за інших залишалися без хліба, поки не змелють нового.
Зате любо-мило було подивитися, як, заманивши хозарів ближче до кілля, піше роське військо розвернулося до бою.
Малх, як і всі піші, був попереджений про задум удаваної втечі. Воєнне мистецтво ромеїв і римлян давно знало цей прийом, і ромей подивувався лише тому, що слов'яни на краю землі самі додумалися до хитрої і небезпечної стратегії великих полководців Середземномор'я. Він бачив, що кращі легіони імперії навряд чи могли з такою витримкою здійснити ризикований маневр. Тут наказував хтось один, просто голосом. У легіонах кричали, команди підтверджувалися звуками труб, флейти задавали швидкість кроку.
Коли стрільці повернулися і розступилися, щоб не заважати лукам, Малх, який вважав себе метким і гнучким, один з усіх відстав, загубивши своє місце в своєму десятку.