Але ж де він? Зелені мітлиці тирси підказали відповідь. Тирса ніколи не росте на замкнутих лісом галявах.
Малх побачив пагорби, що нагадували могильні насипи. Очевидно, уже повернуло за полудень. Схід, звідки прийшов Малх, закривався лісом аж до небесної бані. За кілька десятків стадій виднілася смужка води, облямована яскравою зеленню очерету. Далі степ піднімався до неба. Воля, простір!
2
Убогий, знайшовши скарб, лякливо озирається після буйства перших радощів. Полохливість змінила радість Малха. Тут ні до чого було б притулитися спиною. Зімкнуті загороди лісу, як тисячі кімнат у лабіринтах стовбурових стін, встигли посіяти недовіру в блукача до надто прозорих просторів.
Що там? Малх упав, щоб якнайшвидше сховатися. Вдивившись, він заспокоївся. Не людина — безневинний камінь стомлено поринув у задуму на ближньому могильнику. Від карикінтійців Малхові доводилося чути про такі витвори, що розважають мандрівника в одноманітті степів. Грубі статуї, схожі на кам'яні стовпи, уже стояли в степу, коли перший корабель з Мілета знайшов північний берег Євксінського Понту.
Все говорило Малху про те, що він на степовій дорозі, про яку чув на роському острові. Та все ж Малх не знав, де він знаходиться. Він згадав — слов'яни чекають можливих нападів кочівників. Якщо кінні орди вже рушили, їхні хвилі можуть прокотитися й тут. Йому захотілося якнайшвидше дістатися до Рось-річки.
Тепер, втративши спокій, втікач інакше відчував мовчання степу. Весняні голоси стихли, птахи вигодовували пташенят, звірі — звірят. Кожен ховався. Цей світ, такий спокійний, насправді сповнений пасток. Убиваючи, кожен може стати сам харчем.
Над оманливо-радісним степом висіли яструби; раби невідступного голоду, вони підстерігали жертву в зрадливому коливанні стебел. Висота належала орлам, які, наче бази-левси, не погребують вихопити чужу здобич. Скрізь чатували пащі й кігті.
Але кожен був готовий пожертвувати собою в ім'я рятун-ку племені. Вовчиця, орлиця так само хоробро битимуться із сильнішими, як качка-чирочка чи сіра перепілка, виснажена жадібним і немічним безсиллям виводка.
Випукла спина степу здалася Малху схожою на шкуру велетенського звіра. Ніколи не тривожене плугом коріння трав сплелося щільніше, ніж шкура. Пругка трава цього літа була схожа на молоду шерсть. Розпарившись на сонці, сонне чудовисько гаряче дихало полином і м'ятою.
Придивляючись, Малх зрозумів, що лінія горбів, які здавались йому хребтами гігантів, тяглася з півдня. Недалеко виднілася річка. Він спустився на всипану рінню мілину. Від степу його закривала смуга прибережних дерев. Повернулося відчуття свободи й безпеки. Малх випотрошив тетеруків-коловодників і, як була дичина в пір'ї, обліпив тушки глиною. На вогні м'ясо ді'йде в своєму соку.
Поївши, він пішов на північ берегом. Долина річки відкривалася в потрібному йому напрямі. Боязнь відкритого простору спадала, кручі, що місцями стискали русло, стомлювали. Піднявшись у степ, Малх здався собі човником на рівних хвилях мертвого збриженого плеса. Сонце світило в ліву щоку — день наближався до вечора. "Чи є назва в цієї річки?" — думав Малх.
Його порятувала випадковість: він озирнувся саме тієї миті, коли три живі грудочки викотилися позад нього на круглий гребінь степової хвилі.
Сховавшись, Малх нічого більше не міг побачити, крім головок квітів — лише в пам'яті не зникали постаті трьох вершників. Його захопили, можливо, за тисячу кроків від річки. Дерева й очерет були спокусливо близько. Та безглуздо рятуватись від кінних, втікання губило й губитиме піших. Малх приготував лук.
Вітер дув з півдня, гнані ним вершники наближалися.
Вершники? Ні! Тільки одна кінська спина з трьох несла вершника.
Коні йшли широким галопом. Малх згадав: коні варварів навчені або йти ступою, або скакати — рись не годиться в трав'янистих Степах.
Ромей бачив: дорога вершника пролягає боком. Якщо когось і переслідують, то не його. Переставши бути дичиною, він відчув у собі мисливця. Мати б коня...
Ні, далеко. Малх не зумів би точно пустити стрілу на дві сотні кроків. Ромей утішив себе,— збивши людину, він міг і не зловити й жодного з трьох коней. Він часто чув, що варварські коні визнають лише господаря.
Малх, причаївшись, проводжав вершника поглядом. Раптом той зупинився, зіскочив на землю. Тепер Малхові довелося б звестись у високій траві, щоб побачити, що діється. А! Він погано заховався, і його помітили.
Щойно він сам хотів напасти і, не хвилюючись, готувався. Тепер нападуть на нього. Швидка уяв^ намалювала картину: має бути поєдинок, звичний у степу. Переможець нічого не знав і нічого не дізнається про переможеного.
Такі змагання розпочинаються без видимої причини, без гніву. Запізніла злість затьмарить останній погляд переможеного. Переможець, переживши пристрасті гри, зловтішно доб'є пригорнутого смертю, втішаючись найбільшою владою одної людини над іншою — безкарним убивством. Безпека світу така ж нетривка, як тканина губки. І все ж губка утримує воду, а світ життя.
Що ж робити? Малх хотів відповзти, змінити місце. Але кочівник знову показався над головами трав. Він знову в сідлі!
Геть, він скаче геть! Чувся частий, даленіючий тупіт. Людина здавалася одним цілим з конем — явлення живого кентавра. І круглий щит на спині і тонкий спис біля правого стремена були частиною моноліту.
"Куди ж він спішить?" — запитував себе Малх. Загадка степу була і розкриттям, у Малха зникло оманливе видіння безлюдної пустелі свободи. Знову згадалися вірші стародавнього поета:
...нещадні сплять у сагайдаках стріли: страшний і злий в них звичай...
Проминулі дні вже стали спогадами про недовгочасне щастя. Малх полічив рисочки на руків'ї меча. Навіщо згадувати, як довго жила радість вдоволення, якої вже нема. Пора лічити інші дні.
Зник серп молодого місяця, згасав захід. Роз'ярілий кінець осі, на якій підвішений кришталевий ківш Великого Воза, вів ромея на північ. Стомившись, він безпечно заснув просто на траві. Страх перед людиною лікує від страху перед звіром.
Із світанком Малх спустився до річки. На вранішню трапезу йому вистачило залишків тетерука — він умів вдо-вольнятися крихтами. Тут же на березі йому вдалося застрелити довірливого оленя-антилопу.