Ха-ха! Що відповів би святий чоловік у лісі, де немає ні кайданів, ні тюрми, ні катів?
І раптом пуща вдарувала Малху одкровення. Він вслухався, немов глухий, що враз став чути, прозрівав, ніби сліпий, чиї очі нарешті відкрилися.
Допущений до таємниці, Малх сміявся над колишнім собою: хіба він не сприймав прикрас гекзаметрів за символ віри предків? Боги Гомера і боги Есхіла — лише метафори поетів, що відтворювали боротьбу людської душі. Справжня істина важка своєю простотою: навіть билинка зважена у всесвіті, навіть билинка існує за правом народження.
— Чудо! — кричав Малх, в захопленні не чуючи відгуку луни.— Тебе немає, чудо! Син землі, рівний усім і всьому, живе під захистом законів всесвіту, написаних скрізь. Де ж твоє місце, чудо?
— Мене більше не обдурять,— звертався Малх до дерев, як до братів.— Спокушений чудом, я вірив у блискавиці примхливого бога, вірив... Нехай станеться чудо! його— немає! Воно — вигадка боягузливих дурнів.
Які прекрасні і небо, і скіфський ліс, і кожен листочок на дереві... Малх гарячково шукав слова:
— Від бога-чуда, який створив світ за своєю забаганкою, прийшло Зло! Ви розумієте? — І йому здавалося, що ліс шумів у відповідь, згоджуючись.
— Це Зло — базилевси-тирани. Адже кожен з них є помазаником божим. Звичайно! Адже без волі господньої нічого Не стається. Тому кожен оголошує себе творящим волю божу. Тому на війні праві всі. Чуда немає, є людина.
Під тягарем заслання Малх ледве не забув стежину пізнання. Тут немає донощиків. В самотності скіфських пущ не було місця для Зла. Малха підстерігали небезпеки, які не принижували волю, не вимагали смирення. Вкус змії, ікло вепра, зуби вовків, ріг тура вбивають того, хто виявився слабшим, не спритнішим. Малх не втішав себе, він знав, що несподіване падіння в яму чи з дерева уб'є його голодом раніше, ніж зростеться зламана кістка. Нехай. Пустеля вбиває без гніву і вічних страждань, у ній немає Зла. Ромей мріяв про людей, покірних тільки необхідності під батьківською опікою патріархів, як у золотому віці.
Сонячний промінь, торкнувшись Малха, сповістив про кінець непогоді. Опам'ятавшись, Малх помітив, що дерева встигли обсохнути і небо суціль заголубіло над вершинами лісу.
В улоговинах, у чашках із торішнього листя стояла кришталево-прозора вода. Малх ставав на коліна, ловив у дзеркальці обросле обличчя дикуна і гасив образ устами.
Він був озутий у шматки шкури, майстерно витятої, прикрашеної висічкою. Ремінці, зав'язані довкола гомілки, робили одним цілим з ногою його сандалії. Росичі носили таке саме взуття, називаючи його калигами. Малх думав, що, як чашу, ніж, сокиру, і цей предмет ужитку люди одного народу не запозичували в інших. Необхідні речі напрошувалися самі, мистецтво прикрашало їх, не змінюючи.
Хода в сандаліях беззвучна, та ромей зумисне шумів, наступаючи на сучки, ламаючи гілля.
За шкурами та хутрами, предметами торгу, Карикінтія знала всіх звірів придніпровських лісів. Тут не було тигрів, леопардів, пантер, як в Азії, не водилися, як в Африці, леви, слони, носороги.
З сонцем ліс ожив, вищебетували співучі пташки, гулко вистукували дятли, сірі дрозди підпускали до себе впритул. Малх не бажав би дуже близько зійтися з бурим ведмедем чи вепром-сікачем. Він знав, що ці сильні звірі втікають від шуму.
Між деревами стояла вода. Високі пні, гострі, як кілля, підказали, що чоловік підійшов до міста бобрів. Незвичайні звірі-будівники зуміли десь влаштувати загату. Прозора межа дивного озера стала путівником. Досі Малх бачив тільки темно-руді шкури мудрих звірів, йому не вдавалося вдовольнити бажання побачити бобра на волі. Про розум цих звірів відомі чудові сказання.
Затоплений ліс здавався нескінченним. Скільки ж бобрів тут жилої Малху не вдалося побачити жодного. Врешті він дістався до верхів'я струмка. Стала помітною течія.
Лісові сутінки настають раніше, ніж степові. Волога земля не приваблює стомленого чоловіка, постелити б щось. Малх утік у тому ж одязі, в якому сидів на човні: довгі штани, схожі на варварські, сорочка-туніка, теж довга, з рукавами по лікті. Він виліз на осокір і вмостився в розсосі гілляк, товщих за його тіло.
Лічачи подряпини на руків'ї меча, Малх не міг згадати, чи помітив він вчорашній день і позавчорашній — вечір грози. Дивно, він не був певен і щодо раніших днів. Ні, він був точний... Чи точний? Пуща розпорошила увагу, спрямувала думку на головне. Що в рахунку днів! Днем більше, трьома днями менше — що таке час для вільної людини?
Малх прив'язався до дерева ременем. Він зумів бути ситим, не втративши ще жодної стріли.
Вранці від залишку козячого м'яса тхнуло тліном, і Малх відмовився від їжі. Полювання на звіра вимагало терплячого висиджування в засідці. Малх вирішив краще перебитися надголодь. Він знав голод тюрми, там людина опускається до принизливої мрії про шкоринку хліба і миску бобів. На вулицях міста голодні розчавлені торжеством ситих. У пущі Малх залежав сам від себе, а не від чужої волі.
Він думав, що йде на північний захід. Багато разів, оманливо рідіючи, ліс провіщав відкритий простір. Малх брів спадистими лісовими горбами. Просвітами виявлялися впадини з мокрим дном, галяви, непрохідні через повалений ліс. Зловісні місця. Ніби чума розправилася з деревом чи зловтішався ураган.
Траплялися рівчаки, і в лісі ставало сухіше; в'язи, тополі й липи змінювалися дубами. Знову й знову за частоколом стовбурів проблимувало синє небо.
Чоловік вийшов на узлісся і зупинився, зачарований зміною. Тут трава піднімалася вже до колін. Крок—і з шумом злітає зграя темних птахів. Малх стежив за натужними змахами вигнутих крил, що чергувалися з короткими паузами вільного льоту. Степовий тетерук! Птахи впали в траву поблизу. Налаштувавши лука, Малх підкрався кроків на двадцять. Оперений шматок дерева із залізним жалом і птах зустрілися в повітрі. Пролетівши до узлісся, зграя знову сіла поблизу. Напевно, ці тетеруки ніколи не бачили людини. Підібравши першу здобич, Малх вдало взяв і другу. Він забув накинути рукавичку на ліву руку, тятива, хоч і натягнута напівсили, протяла шкіру. Байдуже!.. Зате в скіфській пущі буде голодний лише той, хто забажає постити.