Тут людина почувала себе так, наче вона пливла над світом. Все внизу—^і сходи іподрому, і стіна Палатія, що уступами спускалася до моря, і місто з руїнами, які куріли, наче багаття мокрого хмизу.
На сотнях стін візантійських будинків з'явилися аркуші папірусу і пергаменту. Навіть у Сікі, на той берег Золотого Рогу, і в нетрі за пагорбом Ксиролоф, на західній околиці, і на брудну річку Лик зуміли проникнути руки Палатія. Сама поява аркушів чимось страхала.
В багатьох місцях аркуші були зірвані і спалені, як спалювали злощасні заклинання чаклунів, які викликають лиха уже своєю присутністю. Кричали, що це написи лихих проклять. Перед аркушами розігралось кілька кривавих сцен. Убивали з дикою поквапливістю ненависті й страху. Якихось людей звинуватили як розклеювачів. На інших, можливо несправедливо вказали, як на палатійських шпигунів.
Проте і аркуші, й живі перекази своє зробили. Навряд чи хто, крім малих дітей, хворих і смертельно приречених, не знав новини: для порятунку міста базилевс кличе підданих на іподром. Найманцями побиті міріади, спалена майже п'ята частина міста, десятки міріадів розорені, залишені без притулку і харчів... і базилевс обіцяє милість, мир, безпеку. Патріарх Мена в посланні до духовенства наказував усім клірикам заспокоїти віруючих, підготувати душі до зустрічі з базилеьсом.
Люди стікалися на іподром. Сміливці відігравали роль погукувачів. Підіслані з Палатія подавали приклад, шпигуни виявляли посилену діяльність. Частіше, ніж думають обивателі, наглядачі та зрадники виявляються сміливими і рішучими. В своїй зненависті люди позбавляють ворога хоробрості.
З кафізми іподром здавався безлюдним. Над ним панували статуї. Тут знайшлося місце для бронзової Вовчиці з Рима. Покірно прибули Геркулес, витворений Лізіппом, Аполлон Дельфійський, Афродіта, Афіна-Паллада з міста її імені. Невідомо коли зроджена з мармуру, Олена Троянська була, без сумніву, ще прекраснішою, ніж модель: слава прикрашає посмертно і душі, й тіла.
Над верхньою сходинкою трибун була влаштована алея із статуй. Кам'яне населення іподрому породжувало забобонний страх. Ночами воно оживало. Сотні службовців, які жили під трибунами, на ніч замикалися, відмежувавшись
12 в. і ванов
353
хрестом на одвірку, накресленим кіптявою освяченої свічки. Було чимало засобів відлякування демонів. Особливо допомагала червона нитка на мізинці та вказівному пальцях, які треба було виставляти ріжками. Це знак пророка Мойсея, яким матір божа відганяла сатану.
В темні ночі Геркулес розмахував палицею. Якось Олена Троянська спокусила візницю венетів Симеона. Вранці прибиральники знайшли його покусаним і божевільним. Коли чулося завивання Вовчиці — відомо, що вовки не вміють гавкати,— на наступних іграх або коні ламали ноги, або убивали візниць, або звір розривав мисливця.
Денне світло забирало силу в демонів. їм мстили. За паплюження статуй виносилася жорстока покара. Та все ж спини, животи, ноги богів і героїв були рясно татуйовані брутальними лайками і цинічними малюнками.
Матір божа плакала. Візантійці схилялись перед доброю посередницею між світом пристрастей і суворим сином. Адже ніхто не гинув через суперечки про єство страдниці матері.
Покровителька вболівала за людей. її ікона у Влахернах проливала чисте миро. Кожен міг бачити росинки пахучої олії в куточках її очей. Плакали ікони Діви в святого Феодосія в кварталі Дексіокріт, у святого Конона на майдані Бика, в тому храмі, де першого дня бунту знайшли захист в'енет і прасин, що зірвалися з шибениці. На чолі чудотворця мирлікійського Миколи проступали краплини поту. Сьогодні вранці чуда припинилися. Багато хто в цьому вбачав знамення: пропонуючи підданим зустріч, базилевс заспокоїв хвилювання покровителів християн. Єйріній, Зенобій, Вассос та дехто ще з венетів запропонували прийняти мир.
— Ідіть на іподром! Хай живе Юстиніан, хай жИве Феодора! — по черзі вигукувало кілька чоловік.
— Закрий пащеку! — чоловік додав кілька лайок. Його збили з ніг. Підхопившись, покривджений відповів ударом ножа.
З широкого рукава одного із захисників базилевса вискочив обушок. Гранована куля на залізному ланцюжку тупо калатнула по черепу, як по колоді.
— Убитиі Убити! — закричали свідки, мимоволі розступаючись перед організованою силою. Прибічники правлячої влади, погрожуючи мечами та обушками, прорізали
натовп. Та їх уже наздоганяли, оточували, хтось командував...
— Поглянь...— звернувся Георгій Фарбувальник до Го-лолобого, обшукуючи тіло,— і на цьому теж кольчуга під хітоном. Ото ж бо він такий товстий. Я його дістав ударом по плечу, а він витримав!
— Залишити парочку живими та розтягнути б,— зауважив Гололобий.
— Залишити! — уїдливо відповів Фарбувальник.— Залишиш з вами. Нема клепки у вас усіх! І порядку нема! Та хіба збереш за тиждень військо із зброду...— завершив він з філософською зневагою старого солдата до новеньких.
Досвід, однак, уже був. Прожиті дні дорівнювали рокам. Загін, сяк-так згуртований відставним центуріоном, побував скрізь. Вони вчасно вибралися з майдану Августеї, зумівши вискочити з пастки Софії Премудрості. Першими вони почали влаштовувати завал на майдані Костянтина. Потім вони взяли в спілку когорту Таціта і в лабіринтах Октогону мали навіть успіх. Загін втратив, .очевидно, понад дві третини початкового складу, та кількісно не поменшав.
— Я починаю вірити, ми з тобою невразимі,— хвалився Гололобий. Фарбувальник з досвіду солдата навчився не думати про те, що кожен вдалий день наближає неминучу годину рани й смерті. Він не хотів розчаровувати друга.
Гололобий казав — загін, військо. Не було для Фарбувальника ні війська, ні загону — зграя, зборисько, натовп. Що з того, що був значок — шматок червоного пурпуру на списі, прапороносець, який говорив чудернацькою сумішшю латинських і еллінських слів, трубач, який не розлучався зі справжнім буксином. Цей доводив, що служив у якомусь легіоні. В якому? Він назвав спочатку один номер, потім — інший. Та й без цього Фарбувальник розпізнав самозванця. Але навіщо викривати брехуна, якщо він хоробрий! Була і здобич: міські побоїща завжди кидають під ноги цінне, тільки нагнися. Може, й справді військо.